Розділ 13. Нічний візитер

Двері покоїв Марах, прочинилися, коли вона давно вже була в ліжку. На порозі з’явилася вже добре відома постать, яка тихенько зачинила за собою засов та впевнено почимчикувала до царського ложа, ніби то була його кімната.

Глухі кроки високого чоловіка змінилися на тріск матрацу і в цей момент рефлекси дівчини спрацювали, швидко нападаючи на непроханого гостя з лезом, що про всяк випадок лежало під подушкою.

Картина вимальовувалася знайомою: розпластаний чоловік на матраці та Таіра зверху, яка не тільки осідлала непроханого візитера, а й приставила холодне лезо до шиї на якій випирала пульсуюча вена.

- Ау-у, - завив знайомий голос біля вуха, підтверджуючи її попередні припущення, бо хто ще міг бути настільки безсмертним, аби припертися до неї в покої, тим паче, вночі. - Чого ти така дика? Боляче, - занив слідом, ніби був єдиною жертвою у цьому великому непорозумінні.

- Чого приперся? – незадоволено перепитала дівчина та зіскочивши з чоловіка, направилася до енергетичної панелі, увімкнувши неонове світло, що миттєво прогнало темряву у кімнаті. - Не бачиш, я вже сплю, - швидко опанувала себе, безсумнівно з кожним днем все більше звикаючи до дитячих витівок наступника, у яких, іноді не було кордонів пристойності та моралі.

Зараз її голос був настільки твердий, що здавалося, вона зовсім не спала до цього, а робила вигляд, чекаючи сусіда на гостини.

- Не бачу, - нахабним чином вдивлявся у вигини дівочого тіла, що під спідньою нічною білизною, здавалися ще більш спокусливими, ніж під обтислим комбінезоном. - Мені треба твоя допомога.

Подібні слова спантеличили дівчину, від чого ошелешена пропустила той факт, що у її кімнату заперся паразит, якого треба було гнати поганою мітлою.

- Щось в пустелі здохне, - хмикнула Таіра не помітивши тієї слини, що хлинула у її бік. - Ти вперше попрохав, а не наказав, - зробила декілька кроків до крісла та всілася в ньому, аби в тому неоновому світлі добре бачити нахабного гостя. - Говори, що хочеш?

- Допоможи мені обробити рани, - підвівся Ліам на ліжку та рефлекторно схопився за руку, яку проймало болем.

- Сходи в лазарет.

- Я нікому не довіряю, окрім тебе, - зізнався він далі та видихнув важко.

Аби мав альтернативні варіанти, точно б не прийшов. А так, залишається тільки перестрахуватися. Хтось дуже сильно постарався вивести з ладу Прайма та наступника одночасно, тому, зараз гордість уступила місце здоровому глузду та інстинктам самозбереження.

- Це ж треба, яка честь, - шокована сказаним дівчина, демонстративно закинула ногу на ногу, адже почути подібне, навіть мріяти не сміла. - Сам спадкоємець трону… - протягла Марах знущально єлейним голоском, стараючись зачепити гордовитого за живе, граючи з ним у його ж ігри, і тут приказка: “З ким поведешся – від того й наберешся” – була, як ніколи, підходящою.

- Не треба єхидувати – тобі не личить. Я відправив Піро на розвідку, а самому обробити рани не з руки, - говорив та не чекаючи її згоди, розстібнув робочою рукою сорочку та спустив рукав, відкриваючи пошматовані рани, що порядком набрякли. - Відчуваю, вже є запалення, аби сепсису не було.

- Добре, - зжалилася дівчина та підвівшись, пройшла до шафи за дверима якої лежала її особиста аптечка, за допомогою якої можна було зробити міні операцію. – Роздягайся, - підійшла згодом до ліжка та розклала приладдя, аби заштопати горе пацієнта.

- Давно хотів почути від тебе ці слова, - навіть при нестерпному болю, залишався вірним собі баламутом.

- Жарти геть, якщо хочеш, аби я допомогла.

- Добре, мовчу, - відповів Тодей, згадавши, як сьогодні зранку отримав в носа від неї та потер того, що зачесався від згадки.

- Помовчи, - продублювала та прийнялася за роботу.

Кропіткі та вправні рухи швидко зняли з чоловіка сорочку, оголивши торс повністю. Ця дівчина могла бути настільки ніжною на вигляд, як і смертельно колючою одночасно. Вбивча краса – підходящий опис для того, що Ліам бачив перед собою, і зараз вона клопотала біля нього, попередньо ввівши ін’єкцію обезболюючого по периметру рани, аби заморозити епіцентр болю.

Далі в хід пішли антисептичні препарати, за допомогою яких вона обробила рану та змила засохлу кров, відкривши реальну картину того, що було насправді. А насправді, все було не так райдужно, як би хотілося.

Не відриваючись від поставленої задачі, Таіра дивилася на пошкоджену руку і про себе поважала чоловіка за терплячість, адже рани не були простими подряпинами, як до цього запевняв сам наступник, відтягуючи момент перев’язки на пізніше, бо було не на часі. Мужній та терплячий, обрав пріоритети, і як виявилося, його здоров’я не було у тому списку, уступаючи відповідальності перед батьком, троном та народом, який навіть не здогадувався, яким насправді був їхній майбутній Прайм.

Переминаючи ці думки в голові, дівчина потроху змінила свої попередні враження, зрозумівши, що з самого початку хибно вважала його негідним бути сином Прайма, який зовсім не годився бути наступником. І від цього їй стало не по собі.

- С-с-с, - просичав Ліам, смикнувшись. Обезболююче ще не подіяло в повну силу, а Марах вже спішила зрізати загрубілу плоть та зашивати. – Боляче, - озвучив те, що повинно було бути для неї очевидним.

- Терпи, - холодна лікарка була не настільки лагідна, як у його бурхливій уяві.

- Можеш по-ніжніше?

- По-ніжніше – не до мене, - ще одне холодне, але згодом пухкі губи здали свою володарку з потрохами, розплившись у непідконтрольній посмішці.

Ця посмішка стала першою щирою, яку побачив Ліам з тих пір, як познайомився з нею, і від подібного чуда, серце в чоловічих грудях забилося частіше, розносячи незрозуміле відчуття по венам, що змішувалося разом з феромонами.

- Ти почервонів, - озвучила дівчина очевидне.

- Температура піднялася, напевно.

- Зовсім, ні, - мовила Марах, перевіривши її старим дідівським способом, приклавши прохолодну долоню до чоловічого чола, від чого йому не стало легше, а навпаки.