Розділ 11. Невтішні новини з алькасару

Час ліниво повз, забираючи у стомлених сили. Сонце пекло в голову, пісок розвівало вітерцем, але згодом і він закінчився, нарешті анонсуючи кордони Барелії. Для пари мандрівників, це стало окремою перемогою, де не вистачало лишень стрічки, аби пересікти таку бажану лінію та залишити пекельну пустку за спиною.

Разом із тією уявною перемогою, ніби тільки й чекаючи пару на фінішній прямій, до кордону швидко наближалася група людей в срібних обладунках, на чолі якої був Піро. Побачити їх, було за щастя, що було з роду ковтнути ковток свіжої води, або на повні груди вдихнути повітря.

- Вітаємо спадкоємця престолу, - першим озвався начальник почесної варти та склавши руки перед собою, поклонився наступнику, як регламентував того етикет.

Слідом за ним в подібну стійку стали ще п’ятеро солдат, вимальовуючи коло по периметру, і тільки білявий хлопчина міг собі дозволити пропустити подібне вітання.

- Хвала богам Харея, з вами все добре, - випалив запиханий Піро, майже в притул порівнявшись із парою, яку йому прийшлося розшукувати. - Що у Вас з обличчям? – перепитав слідом, коли придивився до свого пана більш прискіпливо. - Ви поранені? – послідувало далі, коли його погляду відкрилися ще й порізи від пазурів на руці, ближче до лівого плеча.

- Нічого страшного, - відповів наступник Прайма, який, як ніколи, радий був бачити свого посіпаку. - Чому так довго?

- Вибачте, - опустив голову начальник варти, розуміючи, що від зникнення спадкоємця пройшло вже більше двох діб. - У алькасарі проблеми.

- Які? – сіпнулася Таіра, якій до цього не цікава була їхня балаканина, але зараз, серце підскочило, відчуваючи щось не ладне.

- Прайм, - продовжив Піро, ховаючи очі десь під ноги, не в захваті від того, що саме йому приходиться доводити до відома такі негативні новини. - Він зараз в тяжкому стані. Його отруїли, а придворний лікар десь завіявся. Час швидко спливав, а я не знав, що робити, тому, мені прийшлося взяти на себе відповідальність та відправити його в стазис, поки Ви не повернетеся.

Декілька миттєвостей всі стояли мовчки, перетравлюючи новини, від яких волосся на шкірі ставало дибки. Те, про що розповідав світловолосий, стало ударом для пустельних мандрівників, які останні дні вигризали своє життя, проливаючи кров. Кожен з них думав про своє, але думки у них збігалися, рівноцінно, як і реакція тіла, що видавала напруження у стислих до хрускоту кулаках та здавлених до скреготу щелепах.

- Головне, що він ще живий, - оцінивши важку ситуацію, мовив Тодей, подумки співаючи Піро хвалебні оди, адже, аби він не повернувся в алькасар вчасно, не зрозуміло, що було б з батьком.

- Думаю, це спланована акція, - озвучила Марах свої висновки, склавши до купи все, що сталося за останні дві доби.

- Без сумніву, - погодився з нею Ліам. – Треба дізнатися, хто в цьому брав участь. Ти щось дізнався, поки був там?

- Ні, - стисло відповів Піро, а трохи згодом розширив свою доповідь. - Чиновники підняли бунт та хочуть моєї смерті за подібне самоуправство. Тому, аби не мелькати у них перед очима, я відправився на ваші пошуки, попередньо заблокувавши капсулу стазису на своїй крові. Без мене, вони не зможуть пробитися через енергетичне поле, а значить замах на Прайма провалений. Зараз трон не має дієвого правителя – всі в паніці. І про Вас нічого не було відомо, окрім того, що ви зникли у невідомому напрямку, - тараторив і тараторив хлопець, стараючись якнайбільше довести до відома свого пана.  

- Ти молодець, - поклав Ліам руку йому на плече, радіючи, що в той момент він з’явився поруч батька. – Нам треба швидше повертатися в алькасар, аби ситуація не стала ще гіршою.

- Поки ти живий, тільки ти маєш право перейняти на себе обов’язки Прайма, - озвучила в голос Таіра те, що вони усі знали, в передчуттях недоброго. - Але якщо спадкоємець за якихось причин не заявить свої права, то тоді чиновники перетягнуть на себе правління доменом Барелії. Впевнена, вони цього тільки й чекають.

- Ми проведемо Вас, - на цей раз у розмову влився начальник почесної варти, який добре розумів, що зараз стоїть на кону, і що чекатиме на народ, якщо трон не отримає правителя, відповідно законів імперії за правом крові. – Я знаю потаємний хід в алькасар, яким користуються тільки у крайніх випадках. Про нього нікому не відомо. Ми відправимо варту через головні ворота, а самі непомітно проберемося в середину.

- Так і зробимо, - довірився Ліам сивуватому чоловікові, який ще з пелюшок бавив його на руках, рік за роком служивши його батькові вірою та правдою. – Часу обмаль.

За декілька годин всі були у зазначеному місці. Почесна варта, у складі п’ятьох осіб, відволікла на себе увагу, наголосивши на тому, що наступника так і не знайшли, а в той час, коли приховані лиходії задоволено потирали долоні, четверо, вже крокували підземними лабіринтами алькасару.

Старі, затягнуті павутиною коридори, на всю голосили про свою недоторканість, а антикварні підсвічники тільки підтверджували те, що побудовані лабіринти були ще з незапам’ятних часів, у сиву давнину. Виявилося, що секретний хід вів до покоїв самого Прайма, якраз туди, де під енергетичним ковпаком лежало його тіло, вирване з плину часу та поставлене на паузу.

Потаємні двері відчинилися зі стіни та з’єднали лабіринт з величезною кімнатою, ошатно вбраною дорогоцінним декором. У тих царських покоях стояло двоє: чиновник Мува та чоловік у лікарняному халаті, якого в лице ніхто з новоприбулих не знав. Лисуватий чоловік споглядав збоку, а лікар робив огляд, наскільки це дозволяв енергетичний щит, не підпускаючи до правителя ні ворога, ні друга.

- Батьку! – рвонув Ліам до Прайма, але так і не міг пробитися крізь енергетичне поле.

- З ним все добре, - мовив лікар та повів поглядом до новоприбулих, не розуміючи, звідки ті взялися, адже перед тим, як зайти в покої, був відданий наказ, нікого не впускати.

- Це ти! - Гаркнув наступник не реагуючи на його слова, адже зараз уся його лють була заточена лише на одній особі.