Розділ 7. Пекельна пустка

Темінь поступово відходила, повертаючи свідомість, напрямком до світла, а разом з тими проблисками, через слуховий аналізатор увірвався знайомий голос.

- Ліам, - звертався той голос. - Ліам, прокидайся! – ще більш гучніше, так, що гаркнути у відповідь захотілося.

- Чого ти така криклива? – пробурчав молодий чоловік сиплим голосом, мружачи очі від яскравого світла, які важко було прочинити. Голова тріщала настільки, ніби готувалася репнути навпіл, а дівочі децибели тільки підсилювали цей ефект, завдаючи нестерпного болю. - Помовчи трохи, а то мозок зараз зірветься, - кривлячись, сказав далі та першим ділом ухопився за скроні, відчуваючи, як усе тіло пронизує болем, ніби його палицями били без перестану.

- Бачу, з тобою все гаразд, - почулося з іронічними нотами, ніби дівчина очікувала щось інше. -  Вставай, нічого тут валятися, - мовила Таіра далі та піднявшись на рівні ноги, відійшла від чоловіка, що продовжував валятися, поступово повертаючи контроль над власним тілом.

- Тут, це де? – перепитав та плямкнув, зробивши рефлекторний ковток, який попереджав про обезводнення організму.

Сушняк був настільки нестерпний, що здавався покаранням за всі гріхи, що йому довелося здійснити. Тіло немов би вичавили та залишили досихати, віддаючи останню вологу пекучим променям активного сонця.

- Роззуй очі, і сам побачиш. Чи мені і це за тебе робити? – почулося незадоволене далі.

Робити було нічого. Спочатку він відкрив одне око, а потім інше, і картинка, яка відкрилася його зору, зовсім відрізнялася від тієї, яку він бачив востаннє перед відключкою. Ніяких тобі стін та арома свічок, ніяких дівчат та еротичних танців. Натомість, навкруги простиралися піщані дюни та жахливо припікало сонце.

- Де ми?

- Пекельна пустка, - мовила дівчина та підтвердила найгірші його припущення, адже це говорило, що вони далеко за межами домену, у диких землях, що споконвіку були буферною зоною не придатною для життя. - Мільйони тон піску навколо та нестерпна жара, яка скоро стане ще нестерпнішою, - додала Марах далі та кинула поглядом на безкінечний горизонт. - Нам треба повертатися. За декілька лій до цього місця, я бачила оазис. Там ми знайдемо воду та матимемо кров над головою.

Таіра говорила розумні речі, але Ліаму зараз нічого не лізло до голови. Мозок не спроможний був виконувати складні операції, на щастя оперуючи мінімумом.

За кілька хвилин, коли концентрація та увага, по більшій мірі, включилася, молодий чоловік відчув рецепторами шкіри, що зараз він сидів у тіні та обпирався об щось тверде. Ця нехитра опора, виявилася розбитим металобрухтом того, що раніше було повнопривідним мотокаром, призначеним для пересікання піщаної місцевості, і це було для нього шокуючим.

За розташуванням сонця, наступнику трону стало зрозуміло, що для нього вже настав новий день, а значить подробиці останніх двадцяти годин були для нього недоступні. Все, що він зараз бачив навколо, являлося кульмінацією, з двох розбитих вщент мотокарів, посеред пустки, та трьох невідомих йому чоловіків, що неочікувано зустріли тут свою смерть.

Кремезні зовні та збиті тілом незнайомці, що безсумнівно були найманцями та вбивцями, уступили гострому лезу, схожому на меч, якого поруч не було й в помині, адже на їхніх понівечених тілах, були десятки порізів та колото ріжучих ран, які відкривали секрет запеклого бою, що у висновку забрав їхні життя.

- Це ти їх так? - вперше задоволено посміхнувся Ліам, радіючи тому факту, що Таіра отримала лише невеликий поріз на щоці, додатково відчуваючи гордість за свою няньку.

- Мені прийшлося, - почулася холодна відповідь від тієї, що нещодавно позбавила життя трьох незнайомців, хоча і покидьків.

- Все таки є від тебе толк, - ще раз посміхнувся Тодей молодший, розуміючи, що, аби не вона, не зрозуміло, що б з ним зараз було. Не дарма батько наполягав на тому, аби Марах постійно була поруч. Прайм, неначе відчував неладне та перестрахувався на перед. - Що сталося? – запитав красунчик далі, воліючи заполонити пробіли в пам’яті.

- Якщо коротко, то тебе викрали, а мені прийшлося усю ніч іти по їхнім слідам, аби відбити тебе. Все було дуже добре сплановано та налічувало велику кількість причетних. Комусь добряче прийшлося викласти грошей, аби викрасти самого наступника престолу Барелії.

- А Піро? – запитав спадкоємець, обтрушуючи руки від піску, після того, як піднявся на свої обидві та випрямився.

- З нього помічник ніякий, - зауважила Таіра, згадуючи, як їй прийшлося відбиватися від усіх самостійно, захищаючи споєного спадкоємця трону та його слугу, що також сьорбнув вина зі снодійним. - Я його відправила в алькасар за підмогою. Думаю, почесна варта вже в дорозі та розшукує нас.

- Ти, що, врізалася в мотокар спеціально? – різко обурився Ліам, немов би прозрів відразу, зрозумівши причину зіткнення двох рухомих об’єктів, посеред пустки.

- В мене не було вибору.

- А якби ти мене вбила у цьому зіткненні? – почав обмацувати своє тіло, яке нило від побоїв, і тепер було безсумнівно відомо, що стало їхньою причиною.

- Не вбила ж, - спокійно відповіла Таіра та направилася у той бік, де розташовувався оазис.

До оазису вони дісталися якраз тоді, коли сонце було в зеніті. Обоє були знесилені та спраглі до знемоги, але, скориставшись відомим способом отримати воду через м’якоть болотної рослини, що слугувала природним фільтром, вже згодом вони втамували спрагу.

Сонце пекло аномально, тому кращим варіантом було сховатися в тіні, аж до самого вечора, аби в прохолодній сірості відправитися в дорогу. Так Таіра і зробила, адже вже більше доби навіть не змикала очей. Тіло просило перепочинку, аби набратися сил, тож дівчина спритно вмостилася під деревами, схована їхньою кроною та кушами збоку.

- Ти що, спати зібралася? – вмостився Ліам неподалік, дратуючи своїми питаннями.

- Як бачиш, - відповіла дівчина та демонстративно заплющивши очі, перевернулася на інший бік, від настирних очей подалі.