Частина 5 Пустеля

– Добраніч Дело.

– Як це добраніч? А велетні? – великі очі дівчинки наповнились слізьми. – Так не чесно, ти сьогодні обіцяв розказати продовження про кохання.

– Доцю я так втомився. Давай казки перенесемо на завтра.

– Та що ж я тобі пропоную бігати? Лягай зі мною і відпочивай, тільки язик рухатиметься, я не думаю що він втомився.

– Дело, доцю, я серйозно. Давай не сьогодні, – підвівся, поцілував доньку в лоб і направився до дверей.

– А якщо так, то я сама вигадаю продовження тої казки. І тобі не розкажу. – Мала насупилась і відвернулась від батька.

– Чудова ідея, давай сьогодні ти мені розкажеш про велетнів. Розкажеш те, як ти бачиш продовження, а я тобі допоможу з деталями. Домовились?

– Ура-ура, – звеселіла Дела підстрибнула на ліжку і вмостилась зручніше, як завжди натягнувши ковдру майже до самого носа. – Хто починатиме?

– Давай я почну, а ти продовжиш.

– Що робитимемо?

– Не знаю. Вони здаються привітними, але якісь вони дивні. Таке відчуття що сонячні промені підсмажили їх шкіру, але не спалили. 

– Думаю нам варто бути обережними з ними. – Тем підняв руку із привітанням і торкнувся нею серця. – Не впевнений, що вони мене зрозуміють, але спробувати варто.

– Вони розуміють, – пошепки сказала Венгера, – дивись, повторюють.

– Кот, кот йорту (Хто, хто ви такі)? – Закричав темношкірий довгоногий чоловік у широких полотняних штанах і сорочці з драним коміром. 

– Ми не розуміємо вас, – Тем похитав головою в різні сторони, розвівши руками. Потім показав пальцем на вухо і знову похитав головою.

– Кета пілоне? Буй, буй гере. (Пити хочете? Пий, пий незнайомце), – темношкірий показав рукою в сторону велетенської діжки.

– Тем, мені здається він пропонує нам попити води, – Венгера повернулась до аборигена.

– Венгера, – промовила своє ім'я і приклала до грудей відкриту долоню. Потім показала на Тема, назвавши його ім'я, – показала на незнайомця. Він засяяв і відповів.

– Домур робе Ге Торо (Домур син Ге Торо). Домур.

– Домур? – перепитала Венгера і чоловік відповів кивком голови. 

– Домур ми хочемо пити, – показала жестом як бере уявний кухоль і п'є з нього.

– Буй, буй, – Домур налив води, подав один кухоль Венгері, а другий – Тему. – Буй. Кенеро прото (Пий. Пустеля вбиває).

– Дякую, – Венгера вклонилась.

– Дякую, – Тем повторив її рухи. 

Сонце сіло за горизонт, освітивши останнім променем безжальну червону пустелю. Оаза оживала і просиналась після денної спеки. Діти носились мов скажені вовченатя, ховаючись за перехожими та кидаючись під ноги верблюдам, жінки порались із вечерею, чоловіки готувались до нічного переходу. Вдень температура повітря в пустелі сягала 50 градусів, рухатись в таку спеку було небезпечно для життя, тому всі каравани пересувались пустелею лише вночі. Діти залишались в оазі під наглядом тіток-виховательок, а батьки продовжували свою мандрівку в далеке місто Закрен, де продавали каву і прянощі, вирощені на високогір'ях свого невеличкого міста, далеко від запеченої червоної пустелі. 

Близько опівночі караван був готовий до подорожі. Венгера і Тем, котрі відпочивали у невеликому наметі посеред оази, підскочили від несподіваного голосного звуку, схожого на низький звук труби або горну. 

– Що відбувається. – Венгера підскочила з лежака і почала озиратись навкруги.

– Не знаю. Але у мене відчуття, що ми швидко про все дізнаємось.

В намет зайшов вже знайомий Домур і показав слідувати за ним. Побачивши, що незнайомці стоять і не рухаються він вернувся,  потяг обох за руки до виходу. Перед виходом стояли два верблюди. Домур показав жестом на верблюдів. 

– Еееее ні, я не вмію їздити на цих тваринах. Я туди не полізу, – Венгера замахала руками у знак відмови, але Домур не був налаштований на негативну відповідь. Він підхопив дівчину, швидко закинувши на стриноженого звіра мов легку пір’їнку й повернувся до Тема.

– Ні, дякую, мені не потрібна допомога. Я са-а-а-а-м, – І знову ж Домур не слухаючи незрозумілого лепету дивного чоловіка, не зважаючи на його помахи руками, підхопив його мов пір’їну і закинув на того самого верблюда. Тварина підвелась на ноги погойдуючись в різні сторони, ледь не загубивши вершників. 

Старий чоловік збирав караван у єдину систему. Домур передав мандрівників у його володіння, а сам зник десь за невеликим шатром. Все було майже готове, Діти й собаки втомились бігати навкруги, лежали біля ніг верблюдів в очікуванні коли всі підуть і можна буде вкладатись спати. Нарешті всі збори були завершені, верблюди нав’ючені, собаки з дітьми відігнані до наметів. Час вирушати в далеку дорогу. 

Важкий нічний перехід через спалену сонцем пустелю і пригоди, надзвичайні та несподівані пригоди очікують наших друзів далі.

– Все, час лягати спати Дело, казка зачекає до завтра.

– Е ні тату, ти обіцяв, далі моя черга розповідати.