Частина 4 Равлики

Світ Велетнів змінився. Ні, все залишилось так, як і було, дивні істоти нікуди не зникли, а жили собі спокійно у своєму світі. Сам світ змінився. Вже не було кому створювати магічні образи, чаклувати та ворожити, сваритись, поглинати сонце і випльовувати його знову. Всі залишились сам на сам із цим складним новим і таким диким світом. 

На твердій землі окрім низькорослих кущів виросли великі міцні дерева, соковита смарагдова трава і взагалі нікому невідомо звідки з'явилися вони. Так ці дивні створіння, що рухались повільніше за коротколапих слимаків, вони носили із собою будинок на спині й дивилися навкруги інопланетними рогами. Так, вони точно прибульці, а у світ велетнів вони прилетіли на маленькому космічному човні, що мандрує космосом у пошуках місця для проживання. Мабуть, ця планета після її змін сподобалась цим створінням і стала придатна для їх існування. 

Равлики, так саме равлики. Черв'яки із будинками на спині, що розмовляють на санскриті та пересуваються повільно для всіх і надзвичайно швидко для загального часу і простору. Як вони це роблять? Та хто їх зна. Вони ж РАВЛИКИ. 

Гроза не оминула Приховану скелю і її червоні піски наповнились маленьким річками й великими річищами. Все навкруги зазеленіло і зацвіло. Дивовижні біло-рожеві квіти пінторій, розміром із величезний кавун, клінії та путенії звивались фіолетово-блакитними метеликами-велетнями на стовбурах дивних дерев, беладеї дурманили своїм запахом і залишали необачних істот назавжди у своїх обіймах. Саме під час велетенської грози з'явилися равлики. Вони насолоджувались вологим повітрям світу велетнів, запахами, прянощами зелені, землею і безкраїми просторами. 

Одного разу одному сторонньому спостерігачу вдалось підгледіти й зовсім трішки підслухати про що вони розмовляють. Що ж він почув ми можемо прочитати у його дивному нотатнику під назвою “Переклад історії життя равликів із санскриту на українську”. Погортавши сторінки можна знайти декілька цікавих і повчальних оповідань. 

На галявині у кущах молодої папороті, котра давала тінь з дивними візерунками, зустрілись двоє:

– Привіт Кок. Як твої справи? – Запитав старший і більший. 

– Здоров Ет. Повзу до озера.

– Сьогодні буде спека. – Відзначив Ет, піднявши голову з двома довгими антенами до неба.

– Так. Надзвичайна. – Підтвердив Кок, подивившись в зарості папороті.

– І ти все одно повзеш?

– Так, адже тоді я буду перший, хто дістався води і всі знатимуть про мене як про найсильнішого.

– Але ти можеш загинути.

– Я доповзу.

Кок поповз до найближчого озера і сонце піднялось до найвищої точки небосхилу і направило усі свої пекельні промені на землю. Воно пекло нещадно, великих і малих спопеляло своїм подихом. Але вечір як завжди приніс прохолоду і грозу. Ет поповз в сторону озера, щоб подивитись на те як справився Кок із своєю місією. Що ж він побачив? Він побачив равлика Кока, висушеного пекельним сонцем за кілька метрів до води.

– Іноді бажання бути першим може тебе спопелити. – Сказав Ет і пірнув у синю блакить прохолодної води розправивши шкірясті лапи-крила.