Частина 3 Венгера

– Татусю ти обіцяв продовження історії про Велетнів. 

– Дела, давай не сьогодні. 

– Але ж ти обіцяв. - Дівчинка насупила курносого носа. 

– Обіцяв? 

– Так. 

– Якщо обіцяв то розкажу. Обіцянки потрібно виконувати. 

– Ура-ура. – Дела підстрибнула на ліжку і коротке волосся кольору стиглої пшениці впало золотом на обличчя. – Знаєш я чекала весь день, уявляла собі що далі, навіть намагалась трішки вигадати. Але нічого не вийшло. 

– А що ви тут робите? 

– Тато розказує мені казку про велетнів. 

– Справді? – У відчинені у дитячу кімнату двері заглядала мама із загадковою посмішкою і маленькими вогниками у очах. 

– Так, дуже цікава казка, про чари і кохання. Так Дела? 

– Але ж про кохання тато ти ніяк не розкажеш, я вже не можу дочекатись. 

– Добре, не заважатиму вам. Надобраніч моя зірочко. – Мама поцілувала Делу у рожеву щоку і зачинила за собою двері. 

– Тато починай вже швидше, а то ти як завжди скажеш что час спати. Розкажи, що сталось із Венгерою і Темом. – Дела вмостилась на подушках, накрилась ковдрою по самий ніс і підняла тонкі брови на батька.

    Суцільна темрява поглинула чарівний світ велетнів. Замок на горі розчинився у минулому сірим туманом. Куди поділись велетні підземелля ми знаємо, а велетні піднебесся, яка доля спіткала їх? Хто знає? 

    Чорні суцільні хмари закрили небо, тисячі блискавок висвітлювали безкраї горизонти. Одна із них розрізала навпіл верх і низ і у блідому світлі скута крихкою і тендітною оболонкою жіночого тіла на золотисто-мідному піску лежала Венгера. Тонка біла рука стискала жовту квітку, а оголене тіло здавалось таким беззахисним і невинним. Сильний вітер налетів на неї і закуйовдив довге темне волосся, розсипане тонкими пасмами. Дівчина заворушилась, повела правим плечем, підняла обличчя від землі. Очі похмуро озирнулись навкруги, оцінили ситуацію. Венгера швидко підвелась із землі, стиснула жовту квітку у долоні і та розсипалась чорним попелом перетворившись у намисто із жовтих перлин. 

– Чудово, не всі чари розгублені. – Перлини заблищали сонячним світломі і вмить прикрасили тонку шию чарівниці. Кілька дивних слів пролунали від неї. – “Кепале вегуро проміте, ету асое білонт”. – І наготу прикрив тонкий костюм шитий срібними нитками стародавніми візерунками. – А що далі? А далі шукатимемо відповіді на запитання. 

– Це все ти винна. – Знайомий голос пролунав поряд і тому ще більш несподівано, змусив дівчину здригнутись і озирнутись навкруги. 

– Знов ти? Ти мене що переслідуєш?

– Це ти винна. Якби ти не втрутилась то все було б в порядку. Наш світ існував би так як існував мільйони років поспіль до твого приходу.

– Я бачу трішки далі свого носа ніж ти. І бачу майбутнє. Якби я не втрутилась ви б зруйнували весь свій світ вщент за кілька днів. Я чекала дуже довго і сумнівалась а потім все ж таки вирішила пожертвувати своїм безсмертям заради існування вашого ж світу. А ви, ви лише лаялись і сварились, руйнували все, що самі ж і створили. А тепер ти, дурню, звинувачуєш мене за це. – Венгера відвернулась і пішла на захід сонця, котре повільно сідало за перекельними пісками розпеченої пустелі. Навкруги лише пісок і пісок. “Попереду прохолодна ніч, варто дістатись найближчої оази якнайшидше, адже ранок принесе пекло, а відсутність води дуже швидко вб'є навіть магічне тіло. 

– Чекай чекай, куди ти йдеш. Тут навкруги пустеля.

– Я знаю, потрібно дістатись оази. 

– Звідки ти знаєш де вона?

– У мене залишилось трішки чарів, відчуваю подих води. 

– А чому у мене нічого не залишилось?

– Тому що ти дурень.

– Чому це я дурень?

– Впертий бовдур, я би сказала. Якби ви не перечили мені і не намагались мене знищити своїми старовинними артефактами то ви б не розгубили свої сили. А ти б не перетворився на людину.

– На кого? Що це таке – людина?

– Це така істота в цьому світі. Вони мають тіло і не мають чарівних можливостей. Вони їх втрачають у дитинстві. Кожна людина, коли народжується, має надзвичайні чарівні сили, а потім з часом їх втрачає.

– А чому втрачає?

– Я ще повністю не розібралась із цим. Була тут кілька раз, вони дивні і з ними складно спілкуватись. Вони можуть розмовляючи однією мовою взагалі не чути і не розуміти один одного, уявляєш.

– Так, це дивно. А у них тут є різні мови?

– Мов тут дуже багато і вони надзвичайно цікаві. Якщо ми виберемось з цієї триклятої пустелі, я тобі обов'язково покажу. 

– Впевнений виберемось. Ходімо. – Тем взяв Венгеру за руку і швидко потягнув в сторону заходу сонця. 

Жовті перли на шиї чарівниці засяяли сонячними променями і невеликий електричний розряд пройшов від її пальців до долоні супутника. Починалась нова ера, ера людей-велетнів, людей-чарівників. 

– Все Дела, вже десята. Час закривати очі і засинати.

– Тату, як ти можеш? На самому цікавому. Це ж електричний розряд кохання пробіг між ними так? Чарівна молнія?