Частина 2. Велетні підземелля

- Тато тато, а велетні існують насправді чи то просто вигадка? 

- Звичайно ж існують Дела. Спи доню, досить казок перед сном, а то мама знов сваритиметься. 

- Татусю, а ще, а мама це і є та сама чарваниця Венгера? Це ж її ім'я. 

- То просто так спіапало моя солодка, засинай. 

- Татусю а твоє ім'я дуже схоже на ім'я найстаршого брата. Темон, тату а чому ти не велетень. 

- Дела, моя люба, тому що це усе казка, вигадка. 

- А розкажи мені тоді історію як Тем і Венгера покохали один одного. 

- Сонечко це ж вигаданий світ. 

- Розкажи а то я буду вередувати. Коротеньку історію, будь-ла-а-аска. - Дела занила і почала стрибати на маленькому ліжку так високо, що здавалось зараз ламелі тріснуть і вона впаде. 

- Добре. - Здався батько. - Тільки не верещи. 

З появою Венгери світ змінився. Земля затверділа і багато істот вимушені були призвичаїтись до нових умов існування. Довжелезні каравани тварин потягнулись в сторону скелі Подихів, де живуть велетні піднебесся, чарівники, що створили цей світ. Усім потрібна відповідь на питання як жити далі із твердою землею під ногами. 

Сьогодні у Примарному замку на скелі Подихів нарада. Непримиримі вороги вимушені зібратись разом, щоб вирішити подальшу долю світу і життя чарівних істот. За велетенським столом сіли велетні піднебесся і велетні підземелля. Брати Тем, Вій та Удлун сіли з одного краю столу, а навпроти них Древ, Хмар і Вір. Усі вікна були зачинені, щоб жодна жива і нежива душа не змогла підслухати долетвірну розмову. Хмар напустив прохолодного свіжого повітря і нарада почалась. 

- Ця зарозуміла чаклунка наробила біди на нашій землі. Наш дім зруйновано. Тепер ми не можемо спокійно пірнати у землю і повертатись назовні. - Першим взяв слово старший із братів підземелля - Тем. - Тепер ми вимушені будемо створювати собі нове житло. Тож я пропоную віддати нам у володіння Холодний Кряж увесь від гори Сарта до ущелини Синіх Тролів. Це буде наша земля, і жоден із піднебесних не матиме право туди потикатись без нашого дозволу.

- Що за маячня. - Заревів Древ. - Та ви взагалі очманіли? Відхапати шмат території, котра приховує у своїх нетрях нескінченні поклади чарівної руди? Е ні. Я цього не дозволю. Не народилась ще та примара, котра змусить мене це зробити.

Велетні гриміли і гуділи так, що вся чарівна планета стрясалась від їх сварок. Дерева ламались, грім і молнії щосекунди влучали у землю то тут то там, вітри вирували із шаленою силою, підхоплюючи із землі все підряд і закручуючи у несамовиті вири. Звірі розбіглись хто куди, сховались налякані дивними стихіями і сиділи в очікуванні дива.

І диво сталось.

- Тату тату, мабуть Венгера повернулась так?

- Так люба, Венгера повернулась. Ти у мене така кмітлива, як мама. 

- Тату а Венгера усіх зачарує і наведе порядок?

- Не все так просто Дела. Не все так просто. Але ти забігаєш вперед. Не відволікайся і слухай.

Вона увійшла у зачинену залу тихо, мов лісова кішка, розсуваючи простір і час, стискаючи у одній руці посох справедливості, в іншій - гілку жовтих лілей. Довга напівпрозора сріблясто-небесна сукня тонкими хвилями падала на чорну дубову підлогу. Ніжна долоня з довгими тонкими пальцями розкрилась, лілеї впали додолу і мов льодяні бурульки розлетілись навкруги найдрібнішими крихтами сонячного пилу. Час зупинився. Звуки стихли. Велетні повернули свої здивовані обличчя до дівчини.

- Ви мене взагалі не зрозуміли. - Тихий розлючений шепіт пролунав так гучно, що по шкірі усіх присутніх пройшов мороз. - Ви продовжуєте свої чвари щоби я не робила. 

Не встигла Венгера продовжити як брати Тем, Вій та Удлун підвелись зі своїх місць.

- Ти влізаєш не в свої справи. Іди звідси поки можеш. - Зашипів Удлун стискаючи руків'я срібного кинджалу оздобленого зеленими каменями і давніми рунами. - Попереджаємо, цього разу не вийде тобі влізти без дозволу.

- Та що ти мені зробиш, хлопчисько. Ти знаєш скільки мені років на що я можу з усіма вами зробити?

Брати підземелля дістали щит, кинджал і спис, старовинні артефакти, що приховують у собі велетенську чарівну силу і кинули їх в середину кімнати. Вій заговорив мовою стародавніх творців, закликаючи на допомогу підземних духів-хортів. 

- Аміна, Дарона, Сонмен і Долуй, прийдіть мені на допомогу, вивільніть силу і прийміть у дар ці обладунки.

Кімнату охопило холодне фіолетове полум'я і брати протягнули до нього загрубілі долоні. Вогонь швидко наситив їх і погаснув. 

- Вам не допоможе це старе шмаття, ви будете покарані за те, що посміли мені перечити.

Троє братів велетнів підземелля стикнулись у нерівному бою із чаклункою Венгерою у тронній залі Примарного замку. Все скінчилось надто швидко, неочікувано для всіх присутніх. Сили виявились рівними і вони не змогли подолати один одного. Але в процесі протистояння народилась нова сила, котра змінила плин часу, змінила сутність матерії і стровила почуття. Нове, до того часу невідоме почуття - кохання. Вій та Удлун перетворились на вітер і час, а Тем разом з Венгерою отримали дивовижний подарунок долі - вони стали першими людьми.