Епілог. Такий різний листопад.

У холодному, сірому Києві ніхто вже не згадував про жінку на ім’я Софія.
Її квартира стояла порожня, мов вичахлий вогонь. Колеги вважали, що вона просто звільнилася й виїхала з міста. Поліція закрила справу.
Але світ не помітив, як разом із нею зникла тиша, у якій колись бився поклик душі.

А в іншому світі, серед широких лісів і спокійних річок, настав теплий листопад — щедрий і золотий.
Земля віддячувала за працю щедрим врожаєм, повітря пахло яблуками й димом, а вечори були повні спокою.
Софія стояла біля вікна їхньої хати, вдихаючи аромат сушених трав і свіжоспеченого хліба. На подвір’ї Велес рубав дрова — сильний, усміхнений, у сяйві заходу, немов сам символ життя, що не вмирає.

Вона спостерігала за ним — і кожного разу серце наповнювалося вдячністю.
Цей світ прийняв її. Цей чоловік зробив її щасливою.
Вона вже не думала про інший час, інше життя. Воно здавалось примарним сном, що розтанув, коли з’явився він.

Софія вийшла надвір. Осінній вітер торкався її волосся, мов тіні листопаду, у небі літали ключі птахів, а навколо ліс тихо шумів, немов шепотів давню молитву.
Велес обійняв її ззаду, поклав долоні на живіт — обережно, ніжно, ніби торкався самого дива.
Вона відчула цей дотик і всміхнулася, поклавши руки поверх його.

— Ти відчуваєш? — тихо спитав він.
— Так, — її голос був теплим, спокійним, як пісня. — Наш листопад виявився родючим.

Велес усміхнувся, торкнувся її чола губами.
— Життя завжди проростає там, де є любов.

Софія притулилася до нього, вдихаючи запах диму й осені, і відчула, як усередині зародилося нове життя — тихе, як шепіт вітру, але сильне, як коріння дуба.
Вона знала: це знак, що коло замкнулося. Що душа, яка шукала дім, нарешті передала свій вогонь далі.

За вікном падало останнє листя, і світ дихав унісон із ними — двома серцями, двома життями, що стали одним.
Осінь цього року була не кінцем, а початком.
Бо там, де панує любов, навіть листопад народжує весну.