Розділ 3. Перший ковток

Напій був незвичайним — одночасно солодким і гірким, теплим і холодним. Він стікав горлом, залишаючи за собою відчуття чогось живого, що розливається всередині.

Після першого ковтка Софія відчула легке головокружіння. Світ навколо наче розфокусувався — контури предметів стали м'якшими, світло свічок — яскравішим, а обличчя людей довкола — далекими.

Але обличчя Велеса залишалося чітким. Очі його дивилися на неї, і в їхніх глибинах Софія бачила щось, що змушувало серце бути швидше. Надійність. Силу. Спокій. Те, чого їй так не вистачало всі ці роки.

Вона зробила другий ковток.

І світ змінився.

Раптом у голові з'являються образи — не спогади, але щось схоже на них. Вона побачила себе, але іншу. З довгим волоссям, заплетеним у косу. У вишитій сорочці та довгій спідниці. Вона стояла біля дерев'яної хати, в руках тримала глиняний глечик.

А поруч...

Поруч стояв Велес. Молодший, але той самий. З тим самим рудим волоссям, тією самою бородою, тими самими очима.

Він обіймав її, притискав до себе, і вона відчувала — не просто бачила, а саме відчувала — його тепло, його силу, його присутність. Відчувала себе захищеною. Коханою. Вдома.

— Софійко, — шепотів він, і голос його був наповнений ніжністю. — Моя дружино. Моя доле.

Третій ковток.

Нові образи нахлинули потоком. Вона пам'ятала, як він освідчувався їй біля річки, в день Купала. Як вони вінчалися в маленькій дерев'яній церкві. Як він вніс її на руках через поріг їхньої оселі. Як вони разом сіяли зерно на весні й збирали врожай восени. Як сиділи вечорами біля вогнища, і він розповідав їй про зірки, про богів, про давні часи.

Вона пам'ятала сміх. Радість. Простоту щасливого життя.

Але... це ж не її спогади. Вона ніколи цього не переживала. Чи ні?

Четвертий ковток.

Тепер вона зрозуміла. Це не зовсім її спогади й не зовсім чужі. Це спогади іншої Софії. Тієї, що жила в іншому світі, в іншому часі. Тієї, якою вона могла б бути, якби доля склалася інакше.

А Велес... він був там. Був її чоловіком. Її долею. Її домом.

— Ти пам'ятаєш, — почувся його голос, зовсім близько.

Софія підняла погляд. Велес сидів поруч, і на його обличчі була усмішка — тепла, розуміюча.

— Як... як це можливо? — прошепотіла вона.

— Душі пам'ятають більше, ніж думає розум, — відповів він. — Ти жила там. У тому світі. Була моєю дружиною. Але щось пішло не так. Душа твоя загубилася і потрапила сюди, в цей час. І ти блукала, шукаючи дорогу додому.

Сльози потекли по щоках. Софія навіть не намагалася їх стримувати.

— Я хочу додому, — прошепотіла вона. — Хочу повернутися до тебе.

Велес простягнув руку й обережно витер їй сльози.

— Тоді допий. І зроби останній крок.

Софія подивилася в чашу. Там залишилося трохи напою — на один, останній ковток.

Вона подивилася навколо. Кафе вже майже розчинилося. Замість столів і стільців вона бачила дерев'яні лави. Замість штучного світла — вогонь у печі. Замість міських звуків за вікном — птахів та шепіт вітру в кронах дерев.

— Що станеться зі мною тут? — запитала вона. — У цьому світі, якому я зараз?

— Софія з цього світу зникне, — чесно відповів Велес. — Так, немов її ніколи не існувало. Робота, квартира, знайомі — усе розчиниться. Але тужити ні за ким не будуть. Бо нитки, що зв'язували тебе з цим світом, завжди були слабкими. Ти ніколи не належала йому.

Це була правда. Софія завжди відчувала себе чужою в цьому світі. Ніхто по-справжньому не знає її. Ніхто не тужитиме.

— А там? — голос тремтів від хвилювання.

— А там ти будеш вдома, — Велес взяв її руку. — Там ти — моя дружина. Ми живемо на узліссі, в хаті, яку я своїми руками збудував. У нас є земля, городина, пасіка. Ми є одним цілим. І є мир, якого ти шукала все життя. 

Софія дивилася в його очі й бачила там правду. Бачила майбутнє — тепле, наповнене любов'ю й простим щастям.

Жінка підняла чашу.

— Додому, — прошепотіла вона.

— Додому, — відлунював Велес.

І вона випила останній ковток.