Розділ 2. За порогом

Двері відчинилися безшумно, і Софія вступила всередину, оторопівши від подиву.

Кафе змінилося до невпізнанності. Замість звичного сучасного інтер’єру з металевими стійками та модерними світильниками, її зустріла атмосфера, що нагадувала давню українську світлицю. Стіни оббиті дерев'яними панелями з різьбленими візерунками, підлогу застелено вишиваними доріжками. На столах — ліхтарі-свічники, глиняний посуд, букети із сухих трав. Інтерʼєр був затишним, навіть легендарним, наче працювали досвідчені етнографи та дизайнери. Антураж заворожував своєю ідеально природною атмосферою.

Але найдивнішими були відвідувачі.

Їх було небагато — близько десятка чоловіка. І всі вони виглядали... не на своєму місці. Так, наче актори після вистави про Київську Русь вийшли на обідню перерву, поспіхом накинувши поверх сценічних костюмів сучасний одяг. Жінка у вишитій сорочці з джинсами. Чоловік у традиційній полотняній сорочці зі шкіряною курткою. Дівчина з довгою косою, обплетеною стрічками, але в кросівках.

«Тематична вечірка?» — подумала Софія, але щось підказувало, що все набагато складніше.

І тоді вона побачила його.

Біля центрального столу, на якому стояв великий глиняний глечик та дерев'яні чаші, стояв чоловік. Високий — під два метри, міцний, широкоплечий, з довгим рудим волоссям, зібраним у низький хвіст, та густою бородою. Одягнений він був просто, але водночас величаво: біла полотняна сорочка з вишивкою на комірці та довгі темні штани, заправлені в шкіряні чоботи. Якби вона потрапила на зйомки про Русь, одразу б упізнала в ньому хлібороба-словʼянина. 

Але найбільше вражали очі. Каро-зелені, глибокі, наче лісове озеро. Вони дивилися прямо на Софію, і в їхніх глибинах мірах тіло щось давнє, мудре, потужне...  і знайоме...

— Ти прийшла, — його голос був низьким, грудним, з легким відлунням, що заповнювало весь простір. — Я знав, що прийдеш, Софіє.

Як він знає її ім'я? Вона точно не представлялася. Але чомусь це не лякало, а навпаки — створювало дивне відчуття впізнання.

Чоловік простягнув руку, запрошуючи її підійти ближче.

— Моє ім'я — Велес. Або так мене називають ті, хто пам'ятає давні шляхи. — Він усміхнувся, і усмішка була теплою, майже ніжною. — Сідай. Багато хто зібрався цієї ночі. Багато душ, що шукають свій шлях додому.

Софія, немов зачарована, підійшла й сила за стіл. Інші відвідувачі дивилися на неї з розумінням — у своїх очах вона бачила те саме, що відчувала сама: суміш надії, страху й дивного передчуття чогось важливого.

Велес обвів поглядом зібраних.

— Сьогодні — Велесова ніч. Час, коли межа між світами стає тонкою, як ранковий туман над річкою. Час, коли можливі неможливі речі. Час, коли душа може знайти дорогу туди, де їй справді належить бути.

Його голос був як баладна мелодія — заспокійливий і водночас хвилюючий.

— Кожен з вас не випадково тут, — продовжував він. — Кожен відчуває, що живе не своє життя. Що десь є інший світ, інший час, де ваша душа буде вдома. Я бачу це. Бачу ваші справжні обличчя під масками, які ви носите щодня.

Софія відчула, як по спині пробігають мурашки. Він описував саме те, що вона відчувала роками, але боялася зізнатися навіть сама собі.

— Є багато світів, — Велес підійшов до столу й узяв глечик. — Багато часів. Багато доль, які можуть розгортатися по-різному. Звичайна людина живе в одному світі, на одній стежині долі. Але цієї ночі... — він почав наливати з глечика в дерев'яні чаші темну рідину, що пахла травами, медом та чимось дивним, деревним, — цієї ночі ви можете зробити крок в інший світ. У ту долю, яка чекала на вас усе ваше життя.

Він почав роздавати чаші. Коли дійшла черга до Софії, їхні пальці торкнулися, і вона відчула тепло — не звичайне, а таке, що йшло глибше, до самої душі.

— Ти шукаєш дім, — тихо сказав Велес, дивлячись їй в очі. — Шукаєш себе справжню. Шукаєш того, хто буде поруч не тому, що так треба, а тому що інакше не може бути.

Сльози несподівано підступили до очей. Як він міг знати? Як міг так точно описати те, про що вона навіть не сміла говорити?

— Випий, — простягнув він її чашу. — І якщо душа твоя справді прагне зміни — вони відбудуться. Але попереджаю: це не гра. Це не фантазія, з якою можна попрощатися, коли набридне. Це справжній вибір. Справжня зміна долі.

Софія взяла чашу. Рідина в середині була темною, майже чорною, з легким червонуватим відблиском у світлі свічки. Пахло лісом після дощу, димом багаття, чимось солодким і терпким водночас.

Навколо всі тримали свої чаші, чекаючи. Велес підняв свою.

— За тих, хто наважується, — його голос прогримів, наповнюючи простір. — За тих, хто слухає поклик душі. За тих, хто готовий зробити крок у невідоме. За дім, який чекає.

Усі підняли чаші.

І Софія разом з ними.