Розділ 1. Рекламна листівка

Дрібний дощ сіявся з низького сірого неба, перетворюючи листопадовий Київ на акварельний малюнок у блідих тонах. Софія прийшла Хрещатиком, не помічаючи натовпу, не чуючи гуркоту машин. У вухах були безпровідні навушники, але музика давно стала фоном для нескінченного потоку думок.

Тридцять шість. Цифра, що останнім часом постійно крутилася в голові, наче нав'язливий рефрен. Тридцять шість років, а що вона має? Невдалий шлюб, що залишив після себе лише гіркий присмак розчарування. Останні стосунки, які не протрималися два місяці, розсипавшись, щойно виникла перша серйозна розмова про майбутнє. Робота в рекламному агентстві, яка приносила лише головний біль та безкінечні довгі обіцянки замість творчості.

Дощ посилився, крапельки били об парасольку, створюючи дратівливу монотонну мелодію. Софія зупинилася біля вітрини книгарні, дивлячись у своє відображення в мокрому склі. Втомлене обличчя, волосся, що втратило колишній блиск, очі, в яких погас вогник. Хто ця жінка? Точно не та дівчина, що колись мріяла про велике кохання та незвичайне життя.

«Чуже життя», — раптом чітко сформулювалася думка. Вона живе чуже життя. Наче хтось інший обрав для неї цей шлях — місто, кар'єру, цю безкінечну гонитву за якимись нав'язаними цілями. А де ж її справжнє життя?

Софія завжди відчувала в собі щось інше. Вона могла годинами дивитися на старі фотографії українських сіл, на дерев'яні хати з різьбленими віконницями, на безкраї поля під синім небом. Серце клекотало, коли переглядала документальні фільми про Київську Русь. Чомусь саме та епоха притягувала її з незбагненною силою.

Уявляла себе в довгій вишитій сорочці, босоніж на росяній траві, з розпущеним волоссям. Уявляла чоловіка поруч — надійного, сильного, який не боїться праці на землі. А вечорами вони б сиділи біля вогнища та розмовляли. Просте життя, де цінності зрозумілі й прості: сім'я, земля, природа. Де немає цього нескінченного стресу, де кожен день наповнений сенсом.

«Дивна я», — посміхнулася собі Софія, продовжуючи шлях. Хто в двадцять першому столітті мріє про життя без інтернету та смартфонів? Хто хоче міняти офіс на город?

Дощ перейшов у мряку, яка огортала місто, роблячи його ще більше похмурим. Листя прилипало до тротуару, утворюючи жовто-оранжевий килим. Люди поспішали додому, ховаючись від осінньої прохолоди, а Софія йшла повільно, немов спеціально відтягувала повернення до порожньої квартири.

Раптом хтось торкнувся її руки.

Софія здригнулася й обернулася, але побачила лише спини людей, які поспішали в різних напрямках. У руці виявилася листівка — не звичайна рекламна продукція, а щось інше. Папір був щільний, з легким жовтуватим відтінком, наче старовинний пергамент. А пахло від нього... травами? димом? Лісом після дощу?

— Ні, не потрібно, — механічно промовила Софія, озираючись у пошуках того, хто всунув її листівку.

Але навколо не було нікого, хто роздавав буклети. Люди йшли своїми справами, не звертаючи на неї жодної уваги.

Софія вже збиралася викинути неприйнятну рекламу, але найближчий смітник був аж за тридцять метрів, на протилежному боці вулиці.

— Ну от, прийдеться переходити дорогу і витрачати час, — буркнула собі під ніс, але ноги самі понесли її до переходу.

Тим часом очі мимохіть вихоплювали з тексту окремі слова: "Велесова ніч" , "приховані здібності" , "оберіг долі" , "повернення до витоків" ...

Софія посміхалася з легкою іронією. Вона ніколи не вірила в езотерику. Усі ці історії про магію, чакри, картки Таро здавалися їй способом заробити на довірливих людях. А тут узагалі якась маячня про слов'янських богів та старовинні ритуали.

Світлофор загорівся червоним, і Софія зупинилася, почали читати текст уважніше.

«Велесова ніч — час, коли відкриваються брами між світами.
Якщо ти відчуваєш, що живеш не своє життя...
Якщо душа твоя кличе тебе до інших берегів...
Якщо хочеш змінити долю — прийди.
Сьогодні, 1 листопада, о 19:00 .
Кафе "Бібліотека", вул. Десятинна, 7.
Велес чекає на тих, хто готовий зробити крок у невідоме.»

Світлофор змінився на зелений, але Софія не зрушила з місця, перечитуючи текст знову і знову. «Живеш не своє життя» — ці слова відлунювали в глибині душі, наче хтось підслухав її потаємні думки та виклав їх на папері.

Нарешті вона змусила себе зрушити з місця. Перейшла дорогу, але пройшла повз смітник, навіть не помітивши його. Натомість завернула до аптеки — останнім часом напруга не відпускала, а сон став тривожним і переривчастим.

В аптеці пахло антисептиком та ліками. Провізорка — приємна жінка середніх років з доброю усмішкою — вислухала її скарги та рекомендувала порошок на рослинній основі.

— Гліцин з екстрактом валеріани та м'яти, — пояснювала вона. — Заспокоює, впорається зі стресом, покращить сон. І вітаміни групи В для нервової системи.

Софія кивнула, заплатила й дочекалася чека. Складаючи його до гаманця, несподівано побачила напис унизу, дрібними літерами: «Зміни починаються з першого кроку...»

Вона застигла, дивлячись у слова. Це був стандартний текст, частина рекламної кампанії аптечної мережі, але саме зараз він пролунав як знак.

— Дивно, — пробурмотіла Софія й вийшла на вулицю.

Дощ нарешті припинився, але небо залишилося затягнутим хмарами, а повітря було вологим і прохолодним. Вона дісталася з кишені ту дивну листівку, збираючись нарешті викинути її, але замість цього ще раз уважно перечитала адресу.

Десятинна, 7. Кафе "Бібліотека".

Серце калатнуло сильніше. Вона знала це місце. Затишне кафе з величезними книжковими полицями, м'якими кріслами й ароматом свіжоспеченого яблучного пирога. Вона часто заходила туди після роботи, сідала в куточку з книжкою й мріяла. Мріяла, що ось зараз відчиняться двері, і зайде він — той самий, якого вона чекала все життя...