З боку припіка, частина п'ята

Для тих, хто до ладу так нічого і не зрозумів, зараз поясню: у дитинстві час зазвичай розтікалася поздовжньо, але – з роками – і особливо тепер – помчало поперечно, і ось те, у що можна було врізатися ще в недавньому вчора, сьогодні опинилася за дивно непереборною прорвою: за величезним розривом часу, пам'яті та простору.
І ось, для мене цей розрив вже більш непереборний. Він тепер став лише сухою констатацією фактів.
А от квартири, – а я сьогодні починав із них – так от – вчорашні квартири, як і всі інші вчорашні світи, десь та й залишилися: або - досі теплими, як Тимура Литовченко, або - остудженими назавжди, як мій власний світ.
Вся справа тут у тому, що мій результат з мого стародавнього Ігупця почався дуже рано, коли мене, з самого дитинства, на двадцять років вигребли в цілодобові ясла, цілодобові дитячі садки і – нарешті – в інтернати, а до них ще на два роки в армію.
Тобто я – практично з трьох до двадцяти двох років – був вигнаний зі свого світу, і більше ніколи не хотів у нього повертатися. Тому що саме там був я одного разу відданий - майже майже від народження - і вже на довгі десятиліття. І навіть мати моя в тому світі була мені, як би, – двоюрідною тіткою, і – скоріше – чисто зовні я більше чув про неї, як про фривольно поривчасту жінку, ніж, як про мою власну матері, що безмірно любить мене, і – на жаль - як про жінку фабричного поведінки і безглуздих звичок.
Проте, як тільки мати занедужала, все пов'язане з її відходом і гідним оглядом відразу падало на мене, чи не з часу її перших кримінальних абортів. Так що, почувши вперше те, що мати перебуває в лікарні і в черговий раз мене не забере на вихідні з мого інтернату, я стоїчно залишався з дітьми, долі яких були також вивернуті навиворіт, про що вони вже й не тужили, а починали будувати свої світи з ерзац-підробних елементів якогось – не властивого простим домашнім людям – lego. І, повірте, у нас щось так виходило, але, правда, не все й ненадовго.
Why not? Чому так і не переплелися мелоси двох стародавніх народів України – українців та євреїв, чому українські та ідиш мотиви розтиналися різними кисейними бережками молочних річок України? чому досі жоден український композитор: ні українець, ні єврей не пошив двох цих мелосів?
Зате дуже важливо, роздмухуючи щоки чи не попердаючи сором'язливими словами, божевільні чорносотенні тітки засуджують парту Ерісмана з мого дитинства тільки за те, що вона була в їхньому світі ніби більмом на оці, мовляв, сидячи на печі, краще було б жерти калачі, а не якісь хали з пряниками. Ви відчули іронію?
Особисто я вважаю, що створення творчих самобутніх колективів в Україні, які працюють спільно на ідиші та українській мовах, ще попереду. І це очевидно після того, як і Луїс Дефюнес танцював фрейлакс, і Шарль Азнавур робив мікш французькою, вірменською та ідиш, і тільки ми в Україні вічно билися світами, і б'ємося досі, і чекаємо своїх міжнародних маріусів петипу, і від того на душі кішки шкребуть. Адже ми живемо разом на цій землі вже не одне сторіччя.
У моїй сім'ї було три носії язика ідиш: баба Фіра - моя наймиліша прабабка, яка безперестанку бурчала на ідиш крім однієї російської приказки: «Писала писака, не розбере і собака». Вона ж, за визначенням діда Наума – вітчима моєї мамулі Тойбочки – мадам Вонс – "знаюча", і баба Єва вона ж Хана Кальмівна, дочка баби Фіри та дружина другого свого чоловіка кавалера двох орденів Слави в'язня Гулаг'а Бориса Наумовича Федоровського, що примкнув табірним блатним і мав персонально подяки від маршала Жукова.
– Ось так шмок, – у їхньому загальному розумінні співвідносився з нинішнім рукожопом, або традиційним нікчемою, тобто це слово мало яскраво виражений іронізм. Найчастіше дід Наум нагороджував цим словом бездіяльних людей.
Не треба копатися у філології там, де слово під себе прокопала трудяга життя Моя ж мати Тойбочка любила ідиш прихованою любов'ю, і, траплялося, в серцях казала:
- Мій Вітька шмок!
У тому й було моє перше сімейно-народне письменницьке визнання. Сам я був визнаний у сім'ї літературним шмоком, якого, за визначенням Самуїла Яковича Маршака, неодмінно поховають за рахунок громади, як знатного рукожопа від народної сохи.
Але бідняцька єврейська київська сім'я, в особі моєї буйно темпераментної матусі зрадила мене і скинула в чорносотенний київський інтернат.
Історично слово «шмок» у 19-20 століттях знаходилося в табуйованій зоні ідишу, означаючи чоловічий статевий орган (з зверхнім відтінком).
Якщо слово поц на ідиш - це строго статевий член, то російською це вже сленгове слово, вживане як іронічному, і у пейоративному (негативному) значенні. Широко поширене в одеському та деяких інших південних говірках. В ідиші, звідки воно було запозичене російською мовою, слово "поц" є обсценне (табуйована лексика).
За вживання слово "поц" можна було клопотати, а за слово "шмок" - ні-ні... Його просто не знали і не розуміли інтернатівські училки.
Виняткові особливості київських вчительок молодших класів представляли їх напрочуд чарівне і шалено красиве довге волосся, яке вони всіляко плекали і трепетно ​​пестили. У тому числі траплялося і під час уроків. Давши своє наставницьке чергове завдання нашої недбалої братії, вони просто за вчительським столом починали розпускати і перебирати свої розкішні коси і особливо пасма, що впали їм на ніс.
Принаймні із цим Шкіді пощастило двічі. Вперше ще до інтернету, у першому класі загальноосвітньої середньої школи, але ні повноцінного образу, ні імені першої його вчительки чомусь у пам'яті не збереглася. Натомість збереглися у пам'яті її розкішні коси.
І, гаразд, це були б останні коси, які Вітьці довелося запам'ятати у свої дитячі роки. Але ні, був і вдруге, коли з косами пощастило тітці Стерве, яка регулярно плекала їх під час наших інтернатівських самопідготовок, коли всі ми суворо й приречено сиділи за своїми облупленими партами, і пихкали над домашніми завданнями, до чого нас спонукав, як мінімум , шкільний щоденник, з численними завданнями на завтра, навіщо всередині наших старовинних за теперішніх часів партах Ерісмана лежала величезна кількість підручників, які поглядали на нас бляклими скарбами Алладіна.
При цьому кожному інтернатівцю покладався свій спеціальний комплект зазвичай із тринадцяти-п'ятнадцяти підручників.
У всіх це були зовні приємні майже нові, а то й зовсім нові підручники у гарних шкільних обкладинках, але у Кольки Чмихало з цим була проблема. Його підручники були розшукані мстивими бібліотекарками по всьому бібліотечному сховищу спеціально для Кольки, оскільки тільки вони були особливо впізнавані, бо просто не впізнати їх було не можна, оскільки всі вони були суцільно розписані Кількіними особливими ієрогліфами жирного чорнильного кольору.
І часом їх було так багато, що вони просто заливали собою цілі друкарські рядки, і до Кольки раз у раз приходили допитливі однокласники, як у якусь кунсткамеру музейного зразка.
Правда, і сам Колька за показ своїх підручників з них плати не брав, ну і без толку за просто так нікому не показував.
– За перегляд жени талончик за «трієчку». Можеш підігнати талон «хорошиста», тільки талон відмінника мені не давай. Ніхто не повірить мені з ним у щастя таке.
Тепер дещо поясню: наші вчителі грали з учнями у особливу гру. За активність на уроці та оцінку три покладався синій талон. За предметну четвірку – жовтий, який цінувався вдвічі дорожче, а талон відмінника проти талона трієчника цінувався вже за потрійною ціною. За тиждень треба було набрати не менше п'ятнадцяти балів, щоб у п'ятницю в актовому залі подивитися якийсь відпадний казковий фільм. Якщо чесно, це працювало, і Колька регулярно відвідував тижневий кіносеанс.
Під час п'ятничних кіносеансів він просто навчився відключатися і медитувати, тоді як у інші не вихідні дні всі дві години самопідготовки він проводив із приреченим обличчям мученика, який завжди щось згадував.
На відміну від Дрібного, казенного, доставленого в інтернат прямо з дитячої кімнати міліції, Шкіда був приведений сюди своєю власною, на жаль, малошляховою і майже незаможною єврейською матір'ю, що в усі часи вважалося б нонсенсом. Але в історії совка ще до Шкіди існував відомий єврейський майже сирітський син Леонід Пантелєєв, який створив, хоч як це дивно, республіку Шкід.
Ця дитяча спільнота трапилася за часів Хрущовської відлиги і про неї просто забули за часів брежнєвського застою. Так ось самого Шкіду ще в 1962 році просто взяли і привели в ці стіни, які виявилися для нього просто в актовому залі, інтернованою цитаделлю на ціле десятиліття вкраденого дитинства.
У тому пам'ятному і чомусь зовсім червоному від навколишнього панбархату приміщенні, де й вікна та стіни були просто жирно заретушовані цією тканиною, просто на стільцях лежали перші для нього, і такі як у нього речі, до яких слід було підійти один за одним після тюремного обдурювання по нуль перукаря, через що багато домашніх малюків гірко плакали і навіть намагалися битися в конвульсіях. Але це не проходило.
За вказівкою для кожного з них нового класного вихователя належало обрядитися в ті казенні шмуткис, які відтепер були видані і занесені в індивідуальні речові атестати.
Ту ж до приголомшених малюків жваво підходили запобіжно строгі старшокласниці, і вже вони до кожної речі пришивали особливі бирки з підписаним хлоркою прізвищем, а потім скидали всі колишні речі в один загалом мішок незалежно від того чи чистий чи ні був той чи інший одяг.
Тут же все це вирушали в загальну всеінтернатівську постирушку, а старшокласниці чергово вже бралися за малюків, розводячи їх за руки по класах.
Самого Шкіду за руку взяла шестикласниця Женька-їжачок і привела його разом з Віркою-«космодром» – одноліткою Шкідиною в другий «В» клас. З цього все й почалося.