частина перша

Вічний другорічник Колька Чмихало на прізвисько Дрібний страшно не любив морквяних мордастих продавщиць з місцевого продмагу, які ніколи і за жодних обставин не продавали йому «Біоміцин» який перекладався як «Біле міцне», і містив всього в собі один карбованець і двадцять сім копійок панацею від усіх його хлоп'ячих бід.

Морквяні щіки синехалатних тіток-гастрономниць говорили тільки про те, що вони – всі ці торгові тітки зовсім нещирі не справжні… А все тому, що не було в них здорової ситої пунцовості, хоча явний пережор повсякденно в них набував.

людався... А ще був на них якийсь бляклий марафет, грубо нанесений на рештки їх давно відшумілий юності.

Ось ці чортові тітки і назвали його якось влучним слівцем, яке відразу причепилося до нього на роки: Дрібний. Сказали, як охрестили на всі його подальші страждання інтернатівського сирітського пацана. Адже хтось це зовсім випадково підслухав, а хтось навмисне почув, але вже чисто по-своєму, а ще хтось підхопив і повторив їхні вигуки голосними мерзотними голосами тепер уже обридле поганяло, і Колька став назавжди тільки «дрібним», і від того ще жалюгіднішим, ніж був насправді…

Так що в повторно новому для себе сьомому «В» класі діставалося йому, так і не став восьмикласником в черговий раз у житті, і в хвіст і в гриву. А все тому, що до цього класу прийшла разом зі своїми учнями нова в його біографії, і зовсім нестерпна класна дама – Надія Севостьянівна Максимова, яка навіть у своїх повсякденних вихованців мала стійке прізвисько: «тітка Стерва».

А оскільки і тітка Стерва, і Мелкій були визнаними авторитетами у своїх, по суті, неспіввісних світах, то не схльоснутися вони просто не могли, і тітка Стерва відверто влаштувала на неспівносно-нестерпного Кольку Чмихало лови.

Щоранку перед уроками тітка Стерва зустрічала Дрібного щось з величезними далеко не медичними ножицями, щоб той відразу підстриг собі на абияк помитих руках нігті, а то й зовсім уже з шматком хазяйського мила, найчастіше з обмилком, щоб той і справді руки помив… А то раптом накидалася на його синю спортивну сорочечку, яка вічно світилася ганчір'я під рваною картатою сорочкою з майже ультимативною вимогою, мовляв, знімай із себе, Дрібний, ці свої обноски, я тобі чергову білу майку видам.

– Надія Севастьянівно, упирався дрібний Колька, А навіщо мені ця ваша блякла майка – це не мій стиль. Я ж не бліда спірохета.

– А смердюча синя кальсонька – це твій стиль? Не дури, Чмихало, я тебе до себе на урок географії не пущу. Але й за двері не виставлю. День відстоиш у кутку, два – і одягнешся як усі не у свої босяцькі, а у стандартно-інтернатівські вишукування.

- А от і не дочекаєтеся, не одягнуся цю блідокровку. А спортивку мені мамка ще живий подарувала. А потім померла.

- І що ж тепер усім нам робити - нюхати ось цю твою спортивку, від якої просто і притому вражає. Думай, що кажеш, бо відведу до старшого вихователя.

– Та не боюся вашого Віталія Гестаповича. Він хоч і інвалід війни, та тільки я сирота і з мене хабарі гладкі… – І при цьому маленьке Кольчине тільце тільки дрібно й нервово заклопотіло.

Кінчик носа зневіреної став грізно біліти... Такий стан класної дами ми вже добре знали. Зараз вона вже готова запустити до Кольки чорнильницею. Але Дрібний про це ще не здогадувався і тому його просто нахабно несло:

- Жодної футболки я не зніму, сама, якщо хочеш, зніми з себе свій псевдо французький блузон і радянську сукню одягни, як справжня училка, а не районна видрігалка.

Тут уже тітку Стерву підірвало.

На своїй повоєнній педагогічній практиці педагог Максимова бачила і негідників, і нахабників. Але такого дрібного і відвертого хама їй довелося побачити вперше. І тому вона просто встала з-за свого наглядово-вчительського столу, і, міцно вхопивши цього нестерпного дрібного хлопчика за руку і протягнувши його крізь сирітську анфіладу винен скукожених парт, без жодних слів потягла його, брикається і чортих, через нескінченний інтер навчальних та спальних корпусів, ні, чи не потягла його прямо до шкільного медпункту.

– Ах, це ти, Надю, – трохи здивувалася їй зчепленою з Малим Надія Пилипівна, передусім фронтова медсестра, а нині інтернатівська всеядна медпрацівниця. - Ти навіщо це до мене Коленько привела.

Тут тільки тітку Стерву прорвало:

- Надія Пилипівно, зроби ти з ним щось добре, хоч рот його зеленкою замаж, інакше я сама з ним щось недобре зроблю.

Після цього гнівний її порив раптово випарувався і вона тихо присіла поруч із Чмихало на клейончастому оглядовому диванчику жовтого кольору, тому що всі інші медичні меблі міцно стали нефункціонально здатними, як глядацькі ряди в якомусь закарпатському ромському актовому залі. Зараз обидва тільки зло дихали.

- Гей, ви, обидва цвайни, ану, сіли тут і заспокоїлися! - суворо розпорядилася вона. – Зараз усі ми разом зі мною, хто ще пам'ятає, Надією Пилипівною заспокійливий липовий чай питимемо.

У дальньому від вікна кутку медичного кабінету прочинилася щільна біла ширма, за якою виявився мініатюрний хохломський розписний столик, що стоїть на ньому цукорницею і трьома чайними приладами – блюдце, ложечка, чашка, на підлоговій керамічній плиті зі спіраллю. півтора, який вважався за санчастиною для процедурних потреб. І ось, мабуть, час для чергової такої процедури настав. Надія Пилипівна відключила пихтливий електроприлад із розетки і жестом запросила своїх схвильованих прибульців до столу. За чаєм пішла некваплива бесіда, які зазвичай мають місце у звичайних домашніх умовах багатопалубні сім'ї, де є і бабусі, рідко дідусі, і мами, рідко тата, і діти… Навіть якщо це ще діти…

- Так ось, Севастьянівно, ти тільки не перебивай, - першою сказала Надія Пилипівна. - Коленька у нас чоловічок непростий: коли в нього померла мама, він навіть не відразу викликав лікаря, а цілу добу просидів біля її тіла. Так був шокований, що трапилося таке горе. Щоправда, звісно, ??не з мамою, а з ним. Адже це він лишився сам! Зазвичай і буває. Дрібні, вони завжди егоїсти. Навіщо їх за це звинувачувати? Так сталося це на початку минулого навчального року. Тому й потрапив Коленька у другорічні. А тоді його ледве вмовили перемістити своє змучене голодне тільце до нашого інтернату. Тут він прижився, але на правах маленького короля.