З боку припіка, частина друга

Зрадники батьківщини», «англійські шпигуни» та «розкрадачі соціалістичної власності» пасли худобу, вирощували свиней, гусей та курей. А ще… народжували дітей.
Малят, народжених на зоні, називали «сталінськими дітьми».
Жінкам-в'язням вселяли: «Хочете викупити перед державою свої гріхи та вийти достроково на волю? Поповнюйте населення країни». І зечки, посаджені за іноземців, за три картоплини, за жменю зерна, відірвані від будинку, народжували.
Дитине своє дитинство сталінські діти згадували як казку: Незважаючи на складний повоєнний час, їх вбирали як ляльок і навіть взимку давали фрукти.
З ними працювали найкращі з педагогів, до вихованців приходили викладачі з художньої та музичної школи. «Діти Сталіна» мали вирости всебічно освіченими людьми.
Дні народження у дитбудинку відзначали чотири рази на рік. «Весняних» вітали у травні, коли яблуневий сад під вікнами потопав у квітах. Нам дарували ляльок, дитячий посуд, ошатні сукні, хлопчикам – матроські костюми, механічні іграшки.
- Я завжди думала, що народилася у травні. А потім в особистій справі побачила дату народження – 19 березня. – Пізніше розповідала моїй жалісливій матері Тойбочці раніше сталінська дівчинка Іра.
Парадно-ошатне життя закінчилося в п'ятдесят третьому році, коли помер «батько» Сталін. Дитбудинок з елітної установи перетворився на звичайний казенний будинок. "Дітей Сталіна" почали пропонувати на усиновлення. Покірні долі приживалися, непокірних почали спішно приймати інтернати, що створювалися по всій країні за часів «відлиги». У тому році нечисленні сталінські діти саме в нашому інтернаті були випускниками, але вплив їх на «малюків» було великим. Класи на шкільні лінійки та в їдальню, а також на відбій у спальний корпус ходили строєм. І це було лише зовнішньою ознакою всепоглинаючої нас інтернатівської зони.
Минули роки, перш ніж Надія Пилипівна постаріла, і пішла працювати медсестрою в районному київському інтернеті, де вистачало і свого горя, і своїх безнадійних підлітків. У роки, коли розформовувалися притюремні сталінські інтернати, у яких від дитячих нігтів буквально по-сталінськи виховували дітей ворогів народу. Їх і розкидали по новоявлених інтернатів, що виникали як дощові гриби в пору хрущовської відлиги.
Таких Надія Пилипівна лікувала не лише на численних медичних, а й додаткових профілактичних оглядах, під час яких вона встигала лікувати не лише тіла, а й душі цих маленьких чоловічків. Щоправда, всього цього ми до ладу не знали. Все це було за кадром: всього цього як би не було... А потім з'явилося покоління неприкаяних пацанят, чиї батьки виявилися напередодні позбавлення батьківських прав з різних дорослих приводів, про які в школах зазвичай не говорили, навіть у новоявлених школах-інтернатах мого гіркого дитинства. …
Легкий стукіт у білі двері інтернатівського медпункту, який розташовувався коридором якраз навпроти кабінету старшого вихователя, поряд з нею каптеркою, в якій вечорами жив-творив художник Вадим – вічний полставочник і під'їдало. Він підробляє як містечкового пана оформлювача, і про нього якось треба буде розповісти тут особливо…
– Хто там? - звично м'яким голосом дружелюбно питає Надія Пилипівна зі свого закритого кабінету.
– Хто там? - Ще раз повторює вона.
- Це я, Надія Пилипівна, Колька.
- Кільки на базарі насіння продають - відкриваючи кабінет, так само м'яко, з явним докором каже Надія Пилипівна.
– А що це за депутація? - Запитує вона, побачивши поряд з Дрібним Чмихало мене, нового однокласника і мимовільного ад'ютанта Кольки Чмихало.
У самого в мене шкільна кличка Шкіда, і я не з великою радістю ходжу хвостиком за цим хуліганистим бовдуром, просто на думку Колька я повинен бути його ад'ютантом, і я, як би не заперечую, хоча самому мені краще б прочитати якусь книгу, того ж шикарного Нізамі. Але тут справа така: чомусь зараз якраз виник період, коли Кольку почали все шкодувати: чи щось відкрилося для дорослих стосовно цього хлопця, чи сам він, дорослішаючи, очевидно зумів переконати їх змінити ставлення до себе. І тепер ходити при ньому в ад'ютантах стало навіть престижно, адже відтепер він був на слуху та ще й при ньому було ще безпечно. Будь-яке нове знайомство Дрібний починав із бійки. Насамперед від нього дісталося і мені. Врятували окуляри. Бити їх дрібний не став. Платити за них було б йому нічим, тому він і обмежив змащений мордобою двома виразними ляпасами, червоні від яких не сходила з обличчя кілька днів. Так ми й познайомились. До того ж нас засік і свехнаблюдательний Віталій Гестапович, який зроду нікого чаями не шанував.
- Ти жалюгідний, - звертаючись до мене. суворо сказав він. А ти Миколо, той ще грішник. Так що відтепер ви обидва ходите до мене двічі на тиждень.
- Як кого? – напружено поцікавився Дрібний.
- як учасник гуртка археології. Вам сподобається. Щовівторка та п'ятниці суворо з четвертої до п'ятої години дня.
- Це неможливо, Віталію Остаповичу, я в цей час ходжу на карате!
- Вже не ходиш, ні на боротьбу, ні на дзюдо, ні на карате. Настав припис із райвідділу міліції: таких, як ти, обмежити від подібних гуртків. Відтепер ти його ад'ютант.
- Та я ніколи не відповідатиму за Шкіду.
- Будеш, ти за Шкіду, а він за тебе, Дрібного. А тепер взяли до рук «катюшу» і пішли полірувати коридор.
З того часу ми часто полірували коридор, ходили на гурток археології і вчилися відрізняти архарів та арамейців від данайців, таврів та гунів від скіфів, і так по дрібницях: гіксосів та народів моря від мікейців та арамейців та іншу лабудень…
Тим часом у міжгірського шале тривала розмова.
- Це ти не розраховував на присутність наших кунаків, а ми розраховували і навіть наполягали на тому, розумієш? Чи ти нічого не розумієш у грузинському гулянні?!
Хто сказав, що все настільне м'ясо це лише чотири кілограми яловичини? Адже ніхто не сказав ні слова ще й про чотири кілограми телятини та до них ще про сорок кілограмів баранини.
І все це треба перекрутити на машинці разом з нашаткованою цибулею і приправити фарш сацебелі та додати до того хмелі-сунелі або інших гірських трав.
- Так це ж формений дурдом! Я цього не замовляв!
– А тобі й не треба цього робити. Все це вже замовили без тебе. Ми завжди виконуємо перше і єдине бажання всіх, хто до нас знову прибув, але наш курорт – це віртуальний курорт. Розумієш?
- Курорт?!
- Так, курорт. Це у вас там війна: страждання всякі та реальне горе. Ось ми вас і відправили на курорт. Ви ж із Юркою написали нам пісню на слова великого Шота Руставелі. Ось за те вас і відправили на курорт просто уві сні, адже Шота Руставелі – це народний поет. Ось і підтягується народ: одного вина принесли сорок глечиків. Що ні глечик, то шість-вісім літрів вина!
- Яке вино, хто їх про це просив?
– Вина принесли різного. Головне, що все гірське вино, як і належить до м'яса з червоного винограду! Вах що за вино!
– Гаразд, – кажу, – вино, так вино. А коли застілля почнемо? Там же вже понад сто людей запрошених і всіляко не запрошених прибуло?
Продовжую говорити і говорити, а мого кунака Юрки, дивлюся, поряд немає і близько.
Ну, гаразд, сів сам по собі скромно осторонь, і побігли по столу потічки порцій з усіляким м'ясом вареники: порції наліво, порції направо, порції тих, хто запізнився і знову прийшов, і знову чергові порції наліво і так само направо, та до того, хто вухастіший - прихоплює по дві порції відразу ...
Коротше, до мене дійшла лише порожня тарілка з одним рідким сацебелем, і скромним шматком лаваша. Гаразд, хоч лаваш був заздалегідь підігрітий і навіть не пригорів при цьому.
Так допізна і жував коржик за коржиком, запиваючи червоним кахетинським вином – за рогом ріг.
- Батоне Веле, - несподівано звернувся до мене тамада. - Ось ти, кунаку, знаєш, що таке лаваш. Це хліб, що означає по-нашому, грузинською – пурі. А земний багатій вашою мовою європейських євреїв звучить схоже. Він – пуриць! Ось і виходить, що ти, як справжній пуриць, їси під час застілля пурі! Пуріц їсть пурі! Хіба це не чудово? Тож вип'ємо ж за це! – І стародавній сивобородий старець урочисто підніс мені величезний срібний ріг у черговий раз наповнений рубіновим кахетинським…
- От і добре дорогий, що м'яса не їж, значить, не захворієш: адже м'ясо уві сні це до хвороби, так що аж надто воно спокусливе, але малокорисне. Нічого, любий, макай коржики сацебелі, запивай їх вином і це буде чудово. Правда сам я, – старець-тамада, – вже п'ю лише біле вино: і в глечику переді мною, і в розі у мене вже тільки біле вино… Щоправда, коли ординарне столове, коли напівсолодке. А коли й десертне… Але тому, що ти наш гість, пий кахетинське! Це наше найкраще вино!
Я обережно занапастив, і скуштував запропоноване мені вино. Справді, вино виявилося непоганим, але набратися їм, навіть якщо захочеться, навіть при тому, що у кожного величезний ріг був у руках, було неможливо! Хоча з боку сонного спостерігача наче здавалося, що всі тутешні кунаки тільки бухали, бухали та бухали, і при цьому так само регулярно вареники з м'ясом навертали за обидві щоки.
– А чому мені вареників не дають? – таки спробував я обуритися.
- Тому що ти поки що, кінто, не сказав слово заповітне.
— Та що ж це за таке слово?
– А тут його, любий, ніхто до ладу не знає. Просто тобі треба було ближче до роздачі сідати: не поїв би, то хоч би облизувався. Ось і інші начебто все життя провчилися, а знання так і не набралися. Все тому. Що у них відбулося розфокусування у часі… тут ще пам'ятаю, а там уже дірка в голові…Так що не для кожного знання – це час, а кохання – це прапор… всього світлого над собою… Якщо це відчуєш, то будеш п'яний без вина. І тоді пий до дна світлий еліксир життя та п'яний від нього без вина!
Тут уже я не на жарт засмутився: мабуть, не світило мені в моєму сні ні без міри червоного вина, ні м'ясних вареників - їх до мене просто не несли, а тільки виявляли якесь дивно чергове ерзац-пошану.