З боку припіка, частина четверта

Ось у чому власне і полягають їхні спільні невдоволення. Так що співати вони тепер будуть самі – без вас, і згодом переінакшають і мотив і слова… Так що вам у життя, а вони продовжать співати вже без вас до того ж після вашої рясої для них сирих трапези – всі вони вже поїли ваших вареників з м'ясом, а значить, тим самим підтвердили свою швидку смертність, але коди їхніх голосів дістануться їхнім нащадкам і ті вже підтягнуться і підспівають цю пісню, в якій уже не залишиться жодного слова і жодної ноти від вас і ваших зусиль. В історії так уже було, і не одного разу.
Щоправда, завтра ця нова пісня десь переламає вчорашній єдиний лад і стане їх внутрішнім змістом, назавжди випрямивши їхню сутність, і тоді, можливо, вони знову знайдуть себе і знову стануть людьми. Тільки за цим вони вас і покликали в цей сон. Прокидайтеся… Та з це shat up та wake up!
- Але чому все-таки відбувається все саме так? – тут же захотілося проаналізувати і подумати: адже десь і справді вихорилися і множилися нові і нові музичні лінії, ведучи нас до витоків стародавнього логосу і давно виправлених звуків, які раніше були доступні лише далеким предкам. І тоді пісня знаходила зовсім незнайоме раніше друге звучання і відводила на глибину, руйнуючи уяви духовний… - Тож прощайте і прокидайтеся…
Тут уже й до Дрібного стало доходити, що у вас на нашій грішній Землі ніякої насправді сама вона людина не випадкова, і створена не для того, щоб прожити шлопером дорожнім потягом, в яких його рідко хто міг зловити, але ось зловили ж , Зламали хребтину і викинули з поїзда на повному ходу, з правом на відвідування грішних снів.
Останні слова, які він почув був приблизно такими:
- Так ти кажеш, не спіймаєте ви мене, мовляв, юркий і спритний я, дрібний спритний... На всі хитрощі є монтування, гаденеш ти, Дрібний... От і лети птахом вільним і нехай вагонні пари тобі заспівають за упокій твоєї злодійської тухлої душонки, адже щось у житті ти так і не зрозумів. Амінь!
Так і не зумів їм Дрібний відповісти, мовляв, ніколи не беруться за куш до якого він не дужий, не знає про це заздалегідь ...
Рота підйом виходь будується. – Знову пролунало при остаточному пробудженні життєвих озвіренів.
Господи, та звідки ж усе це нахлинуло?
Як звідки? Із сусіднього підворіття життя: так сталося, що по підворіттях нас не раз потягало, тому надалі життя вже від них відвертало при кожній новій життєвій повітрі.
І не пиши ми пісні, і не роняй у них звуки, які ставали кодами, були б і ми безмовними і безликими без явних і нахилених з будь-якого приводу. Але народжені нами звуки все-таки мали особливу ціну, і за неї нас і тримали в життєвому польоті на бриючому, за те як видно і були нам вдячні і навколишні кунаки, і кунаки кунаків, що безвільно підійшли до краю безодні, з падіння в яку ми їх і вирвали ... на самому краю прірви з власних недосконалостей, які і перетворили всіх цих кунаків та їх кунаків у дрібних озвіренів життя, за яким вони приховали свою справжню першосутність - розчинили її, розмазали і обрядилися в плащі з білими атласними підкладками, в ри безглуздому бажанні стати для всього навколишнього світу суддями.
Але наше життя тривало…
А для людей, що прийшли в цей дивний здавалося б зі залишиться головне: якщо навіть переінакшити всі слова, звуки та фарби, все одно залишиться Знак, що якось ці люди заспівали!
Мимо пропливала низка днів і подій, усіляких вчинків і дат, ми з Юрком розходилися по паралакс часу в життя: у свої навколишні неписані світи, в яких жили старі і нові звуки, що народжували несподівані і ледь навіть чарівні співзвуччя слів, до яких приставала та чи інша мелодія і народжувалися нові пісні, які нам ще тільки треба було трепетно ​​створити і почути, хоч Юрко і писав у есемесках, що нових мелодій у нього вже не залишилося, і навіть уже зривався бурчати.
Але до мене і в нові сни, як і напередодні, але вже значно пізніше приходили якісь давно забуті вчорашні натхнення та осяяння, хоч і найчастіше дитячі, коли все можна було переінакшити, перенаправити, перепризначити та переправити через якісь ще не розщелини болю, що розійшлися.
Вирішив би тоді я жити по-іншому, то й підсумки наприкінці мого земного шляху були б іншими. Але ми вже вибрали свій шлях і йшли по ньому приспівуючи без огляду на тих, кого це рішуче не влаштовувало чи тільки якось дратувало.
Саме так ми писали і продовжуємо писати свої пісні, постійно розвиваючи свій спільний талант, на який нас спромоглися радянські інтернати часом і під гуркіт вже не піонерських, а інших барабанів уже не інтернатівських барабанів повсякденного, що посивіло від постійної сірості життя.
Сьогодні дуже багато успішних дівчат пишуть свій шлях, який зводиться до пошуку хорошого місця, хорошого достатку, навіть - при самих ризикових для себе варіантах.
Чим більш ризикові теми і варіанти траплялися зі мною раніше, тим виразнішим стає той книжковий джем, який сам собою є, взагалі, дивним, але добрим словом.
Це тобі і є той скарб, що залишається на дні криниці, навіть найскрадішої та неглибокої душі. Це, тільки дбайливі американці, сподіваючись на краще, покладаються на те, що джем і є - не тільки підземні, а й глибинні скарби будь-якого простору та часу.
А що робити нашим літературним скромницям та улюбленицям у обтягнутих скотчем кривих дзеркал нинішнього напіввоєнного життя?
Хіба що їм тільки й залишається відстоювати свій внутрішній джем, не маючи за душею духовною ні гроша – і, природно – ні шиша. Ось вони і вигадують усіляких себе на порожньому – власне – місці, і випинають себе ж перед дзеркалом світу, просвічуючи наскрізь – ну, не так щоб – площину діянь, а те, від чого можна було б чогось і за голову взятися – усілякі евфемізми…
Адже одних уже цих евфемізмів про те, що така у них сьогодні гра, для самої гри в навколишнє життя у феєричних чорно-білих плащах, уже не вистачає.
І тоді їм туди вже більше не хочеться, тому що у повсякденному житті більше немає жодних чорно-білих плащів – хоч на чорній, хоч на білій підкладці, як уже не існує й раніше зведеного до мінімуму та інституту американських червоношкірих вождів, вихованих в урядових. виправних інтернатів. З наперед відомим числом у 357 номінацій. При цьому в кожному з цих дітей аборигенів за користування при спілкуванні корінним язиччям змушували їсти господарське мило, щоб хоча б, подібним чином, помити їм мови.
У нашому київському інтернаті все було простіше. На уроках номінально звучала лише українська мова, але тут же – на перервах – вже лише російська мова.
Це і був фантастичний світ поперемінно чорно-білих плащів: то на атласно-білій, а то на грубо-чорній підкладці. З усілякими підслуховуваннями та підглядками, доносом і хибним потуранням по дрібницях. От хіба що тільки за ідиш могли по-справжньому змусити їсти господарське мило. Так і формувалася імперська радянська нація.
Але, настав час, і всі інтернатівські випускники ставали запеклими стовпами товариства і майстрували свої власні колодязі часу, в які намагалися зіштовхнути всіх, хто йшов.
І ті, кому це добре вдавалося, той і був попереду всієї колони – і по життю, і по долі. Тож усі ми грали в дитинстві у чорно-білі плащі доти, доки не виверталися назовні: хто атласно білим, а хто і грубо чорним кольором – і вже назавжди. Ось такі з нас виходили київські індіанці. А по суті – нанайці на прикордонному фронтирі: хтось імперцем, хтось єврейцем, хтось українцем…
Я знову стрімко переношуся в ту саму позамежну мою другу квартиру, яка починалася – стик у стик – одразу за фронтальною стіною моєю досить великою реальною домашньою кімнатою, за якою починався віртуальний нетутешній світ.
Там хтось досі крутить старовинні діафільми, ніби запускаючи якийсь невідомий мені світ. Це – такий собі – нетутешній оператор… І ось тобі, будь ласка, ті ж гардини, ті ж кімнати п'ятдесятих, ті ж старі меблі, як і в моїх колишніх снах. Але - на хвилинку - меблі тут явно добротніше, і стіни більш обжиті. І це не моя квартира і не квартира моїх предків.
Насправді – цей віртуальний квартирний світ, належить покійному Тимуру Литовченко, і мені слід уважніше подивитися на цей світ, у який я перебрався тільки тимчасово жити. Щоправда, тільки для того, щоб зрозуміти: а чому тут жити як би можна, а в моєму подібному ж світі жити просто не можна, настільки він старий і відсторонений.
Від наших повсякденних світів відторгалися у вічність обітовану лише якісь дрібниці. Але все виявилося, що все тут досить простіше - ні сам Тимур, ні його Лєнка, до самої раптової смерті, нікуди з насидженого місця не виїжджали, і навіть після їх майже синхронної раптової смерті за цим світом досі дивиться мама Тимура.
І вони там самі бувають, і зрідка, але регулярно наводять якийсь порядок: адже комусь все ще потрібні написані Тимуром книги, і навіть рукописи, але найбільше затребувані каталоги якихось колишніх достойників і чубатих ратоборців.
Сам я просто ніяк не зрозумію, як це вийшло, що тільки цим і залишився сам Тимур значимий, але і тут все зрозуміло: люди просто змучені, зіпсовані поганим ставленням один до одного, і їм завжди потрібні якісь третейські судді, особливо ті, які займалися якимось національним минулим.
Тіма та Олена цим займалися цілком щільно і зі знанням справи: створювали та вели каталоги та перехресні таблиці померлого воїнства запорожців, чим і заповнили світ, що залишився після них на землі.
А ось у моїй такій же квартирі з лляними гобеленами назавжди оселилася гулка і старенька тиша, адже мешканці, що раніше наповнювали її звуками, назавжди виїхали з неї геть: і баба Єва, і дід Наум, і молодша сестра Тойбочкина Адочка - прямо з глибин патріархального Києва, в дивно модерну Чикаго, звідки й перейшли у вічність.