Голос загиблого всесвіту, частина п'ята

У той дивний листопадовий вечір, коли на планеті Земля і в суміжних світах був страчений вселенський злочинець Стазіш, на черговому абсолютно мирному засіданні місцевих теософів присутні пустилися в нескінченну дискусію про моральність, і я став мимовільним учасником звинувачення тих, хто, як і знав про ціну, сплачену земним Людством за право обговорювати цю незручну для нащадків колишніх занепалих Богів та вселенських злочинців тему.

– Краса, – казав один із технологів ядерної зброї сучасних землян, людина практична навіть у далеко не радісні для теоретиків ядерної фізики часи постсовкового напіврозпаду, – лише краса має право бути моральною. Бо в красі міститься найвища моральність.

- Це так абстрактно, пане академіку! – парирував головний опонент і найвідоміший у всьому місті теософ Леопольд Іванович Глюмбольд. - Проходьте далі у своїх викладках!

- А що ж, любі, я й пройду! Земля - ​​найдосконаліша істота, якщо навіть хочете, райський Едем, сад, в якому ми не завжди пропорційні, і всі наші біди від цього походять. Адже краса – це пропорційність різних частин... Ми тут іноді говоримо про планетарний колапс і Апокаліпсис тільки тому, що не бажаємо бути пропорційними нашій Землі...

По суті, академік мав рацію, адже ми, занепалі… Боги, які віддали Порочним злочинцям свої всесвіти, були теж порочними і в тому вбачали найвищу моральність – моральність руйнування.

Ми були співмірні зі створеними нами злочинцями, але забували в собі про те, що колись ми були нескінченно пропорційні до створеного нами життям, навіть там, де воно занепадало і відчувало на собі стагнацію, від якої навіть ми, Боги, на жаль, не могли її захистити. Адже не в наших силах було скасувати революцію.

Бо вони не від Бога, а від людей. Але кожен Бога має свій обраний народ. У моєму загиблому всесвіті це були олонди...

Ще за часів існування мого особистого всесвіту я їх, на жаль, не наділив пізнішою мудрістю біблійного Еклезіаста. У своїй давній вірі вони не знали часу відчаю, для них завжди існував лише час любити. Втомлений справами свого величезного всесвіту, я приходив до них відпочивати, а вони – радитися зі мною про нагальні проблеми та справи світобудови.

Але в цей час заявив про себе Стазіш, і я раз у раз вирушав на його пошуки. Вони виснажували і вимотували мене, який добре знає, що Стазіш здатний на мімікрію, приховування там, де на нього найменше чекаєш, Навіть я найменше сподівався  на те, що одного разу він відвідає залишений мною на якийсь час старий трепетний куточок мого світу і зробить у ньому. тяжкі непередбачувані зміни, перетворивши гордих і мудрих горян на закостенілих ортодоксів, позбавлених колишніх суто людських якостей...

Але одного разу, до того часу, коли я повернувся, саме це і сталося у відрізаних від світу Синіх Скелястих горах, де ніколи раніше я не одягався в пурпурову мантію з блакитною облямівкою Прокуратора всього всесвіту – Вселенського прокуратора мого заблудлого Людства.

Все почалося несподівано. Сталося саме те, на що найменше я міг якось впливати. У південних долинах, розташованих у відрогах Синіх Скелястих гір, відбулася кривава революція. У долинах запахло кров'ю безвинно вбитих, а влада над живими перейшла до комісарів.

Це були суворі люди з відкритими простими обличчями і полум'яною вірою в те безумство, яке вони вже створили і сподівалися ще створити.

Я не міг і не смів їм перешкоджати, бо я знав, що вони з-поміж раніше виведених мною ж благородних злочинців. Адже я вірив чомусь, що можуть бути й такі.

Я тільки забував у ту далеку і безглузду для себе пору, що для будь-яких злочинців характерна експансія. Мене вбивчо обманювало їхнє зовнішнє благородство.

І ще весь цей особливий антураж усіх революцій – усі ці просочені бичачою кров'ю повстяні прості шинелі на незатишних міцно пришитих армійських гачках, усі ці короткі жіночі стрижки і всі ці божевільні полум'яні промови ораторів, приречених завтра загинути від рук собі подібних...

Це, власне, і сталося, і якраз на той час, коли я вкотре повернувся після невдалих пошуків того, хто вже безпосередньо погрожував зруйнувати мій всесвіт.

Я так і не знайшов у черговий раз Стазіша і вважав, що тільки колишня доброта і вічна прихильність мого божого народу – олондів принесуть мені заспокоєння. Але замість всього племені мене зустрів одинокий старий Ерема і впав переді мною на коліна.

Така гірко непрохаа зустріч була для мене знову. Я знав про велику гордість своїх гірських створінь. Саме з них я хотів встигнути зробити вартою всесвіту і запобігти страшному злочину, але я, на жаль, спізнився.

Дух мого народу був зламаний. До Синіх Скелястих гір, рятуючись від переслідувань собі подібних, прийшли комісари. Їх було небагато – п'ять чоловіків та три жінки, але вони зламали дух інших...

Виплекане мною у вселенських тисячоліттях плем'я зберегло свою колишню чисельність, але на вимогу комісарів у світ олондів прийшла регулярна завушна освіта і категоричний атеїзм.

Старійшини олондів не дали зруйнувати моїй самотній саклі, але й не змогли утримати молодь у вірі про те, що їхній древній Зордак ще не одного разу прийде до них і в майбутньому, як приходив у минулому і приносив новини з далеких і далеких зірок, чим осяяв і окрилював їх на цілі тисячоліття.

Нічого вам цього не треба! - Зуміли наполягти ще вчора немічні комісари. – Вам сьогодні потрібна не Божа, а революційна організованість, а пана-товариша Зордака ми просто попросимо...

І вони справді попросили. Строго попросили їм не заважати і не виявляти в нові революційні часи, коли не тільки кожна людина, а й кожен зайвий патрон на строгому обліку, бо в усі часи революції не здатні нічого з-під себе гідного виробляти тільки суворий облік.

Та, ідея обліку так надихнула багатьох старійшин, що вони навіть уявили, що з їхнього стародавнього племені вийде відмінне плем'я лічильників і рахівників, після чого багато хто навіть пішов жити в південні низовини біля берегів теплого моря і зовсім набрякли і розм'якнули душею, а в цей час комісари розправилися з їхніми гордими нащадками.