Розділ 4. Вектор Кріс

Додому я майже влетіла, але батьків не було. Не знімаючи куртки, я побігла до татової майстерні в гаражі.

Я й сама не знала, що саме шукала. Пальці ковзали по коробках із дротами, старими мікросхемами, викрутках і деталях. Мені хотілося знайти хоч щось, що допомогло б відтворити побачене в крамниці.

Я поклала окуляри на робочий стіл і знову взяла їх до рук. Хотілося змусити цей маленький шматочок прозорого скла показати хоча б щось віртуальне. Рядки даних. Схеми. Будь-що.

Смішно. Я й звичайні мікросхеми не змогла б змусити вивести зображення на монітор, не кажучи вже про пристрій, якого не існувало ніде, крім моєї уяви.

Що я взагалі очікувала від себе? Що достатньо буде захотіти — і я одразу зможу створити технологію, якої ніколи не бачила?

Я сіла в татові крісло й відкинулася на спинку. Натхнення нікуди не зникло, але тепер воно змішалося з безсиллям.

Звісно, я могла передумати щодо дизайнерського факультету, про який говорила з батьками, і вступати на ІТ-спеціальність. Та для цього потрібен був час. А моя спрага щось створити була такою сильною, що майже боліла.

За кілька хвилин у дворі хлопнули дверцята автомобіля. Батьки повернулися.

Я втомлено вийшла їм назустріч.

— Доню, з тобою все гаразд? — мама занепокоєно підійшла до мене, а за нею й тато.

Я підняла окуляри й тихо, трохи іронічно промовила:

— Здається, я знаю, ким хочу стати, коли виросту…

Тато усміхнувся, намагаючись підбадьорити мене.

— Це чудово. І ким?

Я зробила паузу, дивлячись на прозору оправу у своїх руках.

— У мене сьогодні було… щось дивне.

— Що саме? – перепитав тато переглядаючись з мамою.

— У мене було щось схоже на видіння… Ніби ці окуляри могли замінити екран комп’ютера чи інших пристроїв. Майже як шпигунські, але повсякденні — здавалося, ними міг би користуватися будь-хто. 

Тато важко зітхнув, а мама присіла на сходинку.

— Вектор… — тихо промовила вона, подивившись на тата.

— Що означає «Вектор»?

— Вектор — це головний напрям людини, її найсильніший талант і покликання, — відповів тато. — У вектеріанця може бути багато суміжних здібностей, успадкованих від різних родів. Але Вектор завжди один: саме він показує, у чому людина здатна розкритися найбільше.

— І мій Вектор — це технології в поєднанні зі склом? — запитала я недовірливо.

— Це було очікувано, — промовив тато майже недбало. Надто легко для новини, яка щойно перевернула мій світ.

— Очікувано? – голосно здивувалась я. – Тобто очікувано, ви казали, що скло і електроніка не поєднуються?!

Тато знову важко зітхнув.

— Давайте зайдемо в дім і поговоримо, — промовила мама.

Ми сіли на диван у вітальні. Мама влаштувалася поруч і взяла мене за руку, а тато залишився стояти трохи осторонь.

Тато почав розмову перший.

Ми чекали до твого вісімнадцятиріччя, очікували, що Вектор проявиться саме в цей день, але він проявився трохи раніше. Напевне, якщо б ти була на Вектрі, це б було набагато раніше. Але Земля не має властивостей Вектри — вона ніби приглушує здібності вектеріанців.

Ми очікували, що варіанти розвитку подій можуть бути різні, — продовжив тато. —  Але зробили ставку на скло, бо так було безпечніше.

— Що означає «безпечніше»?

Знову пауза.

— Безпечніше для твого майбутнього у Вектрі. – відповів тато.

— Я відправлюсь у Вектру?!

Ця новина мене шокувала. Я думала, що цього ніколи не станеться. Звісно я цього хотіла. Хто б не хотів? Побачити чарівну країну, істоти і можливості про які немислимо на Землі…

— Донечко, — почала мама, — ця розмова ніколи не могла бути легкою, але мала колись настати. Ти знаєш про Вектру з малечку. Знаєш, що таланти відіграють ключову роль у житті кожного вектеріанця. Тому деякі роди на Вектрі укладають союзи, сподіваючись, що в їхніх майбутніх дітях поєднаються потрібні здібності. Так поколіннями зберігають і розвивають таланти, яких потребує Вектра.

— Не подобається мені ця розмова, — обірвала я маму, не бажаючи навіть думати, що вона скаже далі.

— Перед тим як вирушити на Землю, ми з мамою уклали домовленість з однією сім’єю, — сказав тато. — Якщо твій талант проявиться як склярство, ми поговоримо про можливі заручини. 

Я не встигла обуритися, як мама швидко промовила:

— Лише обговорити. Остаточне рішення завжди залишається за парою. На Вектрі ніхто не одружується примусово. 

— І ніхто не змушує робити це відразу після повноліття, — додав тато. 

— Це лише домовленість про зустріч, де ви познайомитеся й уже з часом вирішите, що робити далі. 

— Та-а-ак… Мені треба трохи часу, щоб переварити все, що я вже почула. Я піду до своєї кімнати, а потім ми продовжимо.