Розділ 3. Точка перетину

Через два тижні родина Брукс відкрила невеличкий ресторан неподалік від кафе — на тій самій вулиці. Того дня там панував безперервний рух: святкували гучний день народження. Частину кондитерських виробів для ресторанного меню все ще готували в старому кафе, тож мені доводилося буквально розриватися між двома закладами, намагаючись усе встигнути.

У розпал цього хаосу я раптом побачила Лілі. Вона стрімко зайшла до ресторану, швидким поглядом знайшла мене серед натовпу й одразу рушила в мій бік.

— Можемо поговорити? — тихо запитала вона.

Я озирнулася довкола: дзенькіт посуду, музика, голоси гостей і безперервні замовлення не залишали нам жодного шансу на спокійну розмову.

— У кафе зараз тихіше, — сказала я. — Ходімо.

Усередині нас зустріли тиша й спокій, ніби все життя з кафе справді перетекло до нового ресторану. За першим столиком літня пара мирно грала в шахи. Том стояв за барною стійкою й саме розставляв чисті чашки.

— Щось сталося? — запитав він, побачивши наші обличчя.

Лілі мовчки сіла за найближчий столик. Я опустилася поруч, а Том, не чекаючи пояснень, поставив перед нами по склянці води.

— Тато відправляє мене вчитися до Лондона, — нарешті сказала Лілі.

Я не одразу зрозуміла почуте.

— До Лондона?

— Він уже домовився з університетом. Каже, це найкраща можливість для мого майбутнього. Ніби я сама не здатна вирішити, де мені вчитися й чого хотіти.

Вона опустила погляд на склянку.

— Ми посварилися. Я не хотіла нікуди йти, не хотіла ні з ким говорити… Але, мабуть, це вже нічого не змінить.

Я обійняла її за плечі.

— Лілі, це не кінець світу. Ти приїжджатимеш на канікули, ми будемо телефонувати одне одному, і ти не перестанеш бути нашою подругою лише через те, що житимеш в іншій країні.

Лілі ледь усміхнулася, хоча в її очах усе ще трималася тривога.

Саме в цю мить двері кафе відчинилися, і всередину зайшли Мері, Пітер та Нейт. Побачивши нас за столиком, вони одразу зрозуміли, що розмова не була звичайною.

— Що сталося? — запитала Мері, сідаючи поруч.

Лілі повторила новину вже для всіх.

— Тобто твій тато просто вирішив це за тебе? — обурилася Мері.

— Він вважає, що робить для мене найкраще, — тихо відповіла Лілі. — Можливо, так і є. Просто я ще не готова.

Том насупився, але нічого не сказав. Пітер теж утратив свою звичну безтурботність.

Нейт мовчав. Він стояв трохи осторонь, дивлячись на Лілі так, ніби намагався щось сказати, але не знаходив для цього правильних слів.

— До речі, скоро мій день народження, — після короткої паузи промовила Лілі. — Я не хочу великого святкування з батьковими знайомими й обов’язковими усмішками. Хочу просто провести вечір із вами. Нехай це буде наша маленька прощальна вечірка.

— Тоді влаштуємо тобі таку вечірку, що Лондону доведеться ще постаратися, аби нас перевершити, — сказав Пітер.

Пітер одразу захоплено взявся обговорювати подробиці майбутньої вечірки. Здавалося, до розмови долучилися всі, крім Нейта.

Він сидів на краю дивана, спершись ліктем на коліно й притиснувши стиснутий кулак до губ. Не відводив погляду від Лілі. У його очах було стільки невисловлених думок, але жодна з них так і не стала словами.

Я ще раз обійняла Лілі, а тоді неохоче підвелася.

— Мені пора назад, поки гості з ресторану не зрозуміли, що тут значно спокійніше й цікавіше.

Лілі кивнула. Виходячи з кафе, я ще раз озирнулася: Пітер уже щось доводив Томові, Мері усміхалася Лілі, а Нейт так і сидів на тому самому місці.

Ближче до очікуваної дати ми з Мері ходили крамницями в пошуках особливого подарунка для Лілі. Мама порадила зазирнути до вінтажних магазинчиків, але в нашому містечку вони більше скидалися на барахолки. Іноді там траплялися цікаві, навіть цінні речі, та здебільшого — старий мотлох.

Дорогою до крамниці ми зустріли одну з однокласниць. Вона йшла під руку з чоловіком, який здавався помітно старшим за неї. Побачивши нас, дівчина зніяковіла й швидко повела свого супутника в інший бік. 

Ми з Мері лише перезирнулися. 

— Ти його бачила? Він старший за неї. Добре хоч не лисий, — пробурмотіла Мері, щойно ми зайшли до крамниці. 

— А чим тобі не догодили лисі чоловіки? — усміхнулася я. 

— Кріс, ти серйозно? 

— Можливо, це її вибір. Та й ми не знаємо, ким він їй доводиться. 

— Ага. Обійми в них були не надто родинними. 

Я тихо усміхнулася й не стала розвивати тему. Завжди знала, що після школи життя змінюється. Але для декого воно, здавалося, починало змінюватися надто стрімко.

Ми увійшли до ще однієї з крамниць. У першій залі стояли кораблі під скляними ковпаками, старі брошки, скляні й глиняні фігурки. Деякі речі виглядали справді цінними, інші — просто припадали пилом в очікуванні нового власника.