— 16 —

Увесь час у карантинному блоці панувала важка тиша, яку лише зрідка прорізав низький гул систем життєзабезпечення. 

Я сиділа на підлозі, відчуваючи, як срібляста оболонка нанітів стає холодною та нерухомою. Мене ізольовали не лише від решти станції, а й від власної плоті. Все було в руках Оптимізатора. Ми всі належали йому.

Прибульці також завмерли. Червоне світло заливало бокс густим, кривавим маревом, у якому шкіра мутантів більше нагадувала колір мерця. Вони більше не били по склу.

Мікроскопічна тріщина на склі ледь помітно виблискувала в аварійному освітленні. Кожен вдих через маску нанітів був нагадуванням про те, що я все ще жива лише завдяки милості ШІ.

Мутанти дивилися на мене своїми величезними очима. В цьому погляді була не просто біологічна цікавість, а глибока, обтяжлива відраза. Вони відчували зміну вібрацій на станції, те саме «зловісне очікування», яке супроводжувало прихід Ілана. Але для них це була лише чергова зміна в алгоритмах їхньої в’язниці.

Я притиснула заковану в срібло руку до грудей, намагаючись вловити крізь гул станції хоча б натяк на те, що відбувається в центральному хабі. Але я була лише глядачем. Моя доля і доля всіх, хто був на станції, вирішувалася за зачиненими дверима.

Зрештою, я побачила повідомлення від ШІ на сітківці ока:

«Ви більше не відповідаєте критеріям керованої одиниці. Але ваша здатність діяти поза моделлю має дослідницьку цінність.»

Після цього важкі гермодвері почали повільно розсуватися. Повітряні потоки зі свистом вирівняли тиск, і я відчула, як у зону карантину вривається свіжий, але тривожний запах озону та перегрітих кабелів.

Я ступила через поріг карантинного блоку і завмерла на місці. Весь простір станції був залитий густим, пульсуючим червоним світлом аварійних ламп. У повітрі висів важкий сталевий гул. Станція, яка раніше здавалася живою клітиною єдиного організму, тепер виглядала покинутою, наче Оптимізатор забрав усю свою увагу кудись в інше місце.

Проте сріблястий туман на шкірі все ж ожив. Наніти почали злагоджено відповзати від обличчя, шиї та грудей, збираючись у тонкі цівки, що стікали кудись вниз. 

Коли остання срібляста рукавичка розтанула, я побачила свою праву руку. Шкіра була блідою, зі слідами недавнього термічного удару. Але все ще залишалась життєздатною завдяки препарату-стабілізатору.

Я стиснула пальці в кулак і озирнулася: автоматичні турелі під стелею не рухалися, їхні об’єктиви застигли в одному положенні, ігноруючи мою присутність. Натомість, всі голографічні екрани вздовж стін були заповнені хаотичним набором символів та кодів, які стрімко прокручувалися вниз. Стерильний порядок «пластикового парку» руйнувався прямо на очах.

Я зупинилася біля одного з терміналів і побачила повідомлення про те, що Ілана Керна назначено керуючим станції без права коли-небудь залишити її. Серед небажаних на Землі осіб було і моє імʼя.

— Та що ж такого той Ілан приніс на станцію?!

Старий світ «ОКА-1» припинив своє існування. Але чи дійсно це була перемога?

Я прискорила ходу, прямуючи до центрального залу, де Ілан вже напевно закінчив свою розмову з машиною.

Двері до центральної зали були відчинені. Я переступила поріг і завмерла. Тут також панелі під стелею світили нерівно, деінде мерехтіли. У повітрі стояв ледь відчутний запах перегрітої електроніки, і я вперше подумала, що навіть Оптимізатор може задихатися.

Стіл у центрі був порожній. Одне крісло відсунуте. На глянцевій поверхні залишилися сліди долонь. Я підійшла ближче і торкнулася столу. Він ще був теплий. Але камера під стелею більше не рухалася за мною. Термінали також були вимкнені. Жодних повідомлень, жодних звернень. ШІ був зайнятий чимось іншим замість того, щоб дбати про центральний хаб.

Тоді до мене дійшло: сталося щось невідворотне. У грудях вмить стало тісно. Зробила вдих глибше. Легені працювали, як і завжди, але відчуття нестачі повітря не зникало. Тільки тепер я помітила, що ще й тремчу. 

Погляд почав чіплятися за дрібниці. Мозок намагався знайти в цьому закономірність, пояснення, хоч щось стабільне. Але кожна деталь лише підтверджувала протилежне — система, яка завжди була передбачуваною, поводилася, як поранена тварина.

У вухах з’явився тонкий писк. Я спершу подумала, що це сигнал станції, але звук не змінювався, не реагував на рухи. Тоді стало ясно — це всередині. Серце билося занадто швидко, і кожен удар віддавав у скронях коротким спалахом. Думки почали розсипатися, не встигаючи оформитися у щось цілісне.

Хотілося бігти. Неважливо куди — просто подалі звідси. Простір раптом став ворожим, занадто відкритим, ніде сховатися, ні за що зачепитися поглядом. Я відчула себе маленькою і зайвою.

Змусила зробити ще один вдих і сперлася рукою на стіл, щоб не втратити рівновагу. Поверхня була реальною. Я вчепилася в це відчуття, як у доказ, що світ ще не розвалився остаточно. Але паніка нікуди не зникла. Вона просто чекала, поки я перестану триматися. Потрібно було щось робити…

Тому випрямилася і озирнулася ще раз. Якщо Ілана тут немає, тоді він або вже пішов, або його забрали. Обидва варіанти не обіцяли нічого доброго. Впевнена, що Оптимізатор все ще десь поруч. Просто дивиться в інший бік. І десь у глибині станції мав бути той, хто знав більше. 

Щойно паніка трохи відступила, рушила знову у коридор. Йшла швидше, ніж зазвичай. Станція на очах змінювалась у щось невідоме. Вона більше не була безпечним механізмом. А я йшла коридором у напрямку каюти Лейї. Освітлення тут було стабільнішим, аварійне світло майже не доходило. Ніби цей сектор станції ще працював за старими правилами. Це дивувало. Я сповільнила кроки.

— А як же Земля?

— Для Землі нікого з нас більше не існує. Жодних контактів, жодних маршрутів. Оптимізатор це гарантує. Все виглядатиме так, наче нас ніколи й не існувало. Він знищить всі згадки про нас так само, як про їхню експедицію. Це вже остаточно вирішено.