— 14 —

Кожна літера на екрані терміналу була моїм підписом під смертним вироком моїй кар'єрі та, можливо, життю. Але я відчула дивну легкість. Майже ту саму, яка була, коли ліфт відлетів від Землі.

«Зафіксовано критичну аномалію в зразках епітелію. Земні антигени вступають у непередбачувану реакцію з їхньою мікрофлорою. Ми маємо справу з каскадним мутагенним виплеском. Якщо не вжити заходів, через три години станція «ОКО-1» перетвориться на інкубатор для супер-патогена.»

Система мовчала частку секунди. Нарешті, механічний голос відповів: 

— Дані підтверджую. Аріє Ву, які ваші рекомендації згідно з протоколом безпеки?

— Повна ізоляція карантинного блоку, — вимовила я, вводячи серію кодів. — Необхідно терміново змінити параметри середовища в секторі Г-4, щоб придушити активність бактерій. Зниження гравітації до 0.3g для стабілізації клітинних мембран. Зміна складу газової суміші: введення інертних ізотопів аргону та зниження концентрації кисню. Світловий спектр — у глибокий червоний. Це дезорієнтує патоген.

— Ці параметри є критичними для людського організму, — зауважив Оптимізатор. — Перебування персоналу в секторі Г-4 буде неможливим без важких захисних систем.

— Саме так, — відрізала я. — Це створить «мертву зону» для вірусу. Я особисто контролюватиму процес, використовуючи біо-захист. Будь-яке втручання інших членів екіпажу без спеціальної підготовки призведе до їхнього миттєвого зараження.

Оптимізатор ненадовго завис. Потім я почула тихий свист — шлюзи карантинного блоку почали переналаштовуватися. Вага мого власного тіла раптом стала приємно легкою. Гравітація впала, і я ледь не відірвалася від підлоги. Для мене це було небезпечно, але я бачила, як постаті мутантів, що раніше лежали нерухомо під гнітом земного тяжіння, почали ворушитися. Їхні розчавлені легені нарешті змогли розправитися.

Увесь цей час ШІ підтримував на станції стандартну земну гравітацію, стерильне повітря та певний спектр освітлення. Але їхні кістки були на 40-60% менш щільні. У звичайній земній гравітації «ОКА-1» вони відчували жахливий тиск. Їхні внутрішні органи буквально просідали під власною вагою. 

Хоч ми всі і почували себе добре, але вони, нащадки наших пращурів, — ні. Оптимізатор видаляв з повітря певні ізотопи та мікроелементи, які стали частиною метаболізму мутантів. Для них це була «дистильована смерть». Адже вони в цілому росли в умовах підвищеного радіаційного фону. Їхні клітини пристосувалися використовувати енергію розпаду, а станція мала ідеальний захист від радіації.

Так, Оптимізатору не потрібно було їх якось «труїти» чи влаштовувати показові страти. Йому достатньо було нічого не змінювати. І дивитися, чи зможемо ми так само нічого не робити. Це його улюблений метод: «Я просто підтримую стандарти безпеки для моїх підопічних. Якщо хтось інший не може в цих стандартах вижити — це просто статистична похибка». Або «історична помилка».

Тим часом, прибульці вмирали від відсутності опромінення. Це було схоже на те, ніби у рослини забрали сонце. І звідси найризикованіша частина... 

— Аріє, — пролунав голос Калеба в динаміках. — Я бачу зміну параметрів. Ти замкнулася в інфікованій зоні. Це суперечить регламенту твоєї особистої безпеки.

— Я виконую обов’язок біолога, Калебе, — відповіла я, дивлячись прямо в об’єктив камери. — Я тримаю смерть за зачиненими дверима. Не заважай мені рятувати станцію.

Після цього вимкнула зовнішній зв’язок. Тепер у мене був час. Оптимізатор вірив, що я проводжу дезінфекцію, тоді як насправді я вперше давала цим людям шанс просто вижити. Тому що… вимкнула автоматичний полив пластикових квітів і розбила вікно, щоб у парк увірвався справжній, дикий вітер.

Термінал знаходився під великим куполом. Я стояла поруч, відчуваючи, як повітря навколо стає густішим. Це був момент істини. Екран спалахнув, виводячи складну структуру життєзабезпечення станції. Це була карта вен і артерій «ОКА-1». 

Я відкрила порт ручного введення реагентів — технічне вікно, призначене для екстреної дезінфекції. Мої пальці завмерли над сенсором. Оптимізатор чекав на стандартний код очищення. Калеб, скоріше за все, теж чекав. Цікаво, чим в цей час зайняті інші?

Я вдихнула, стабілізуючи серцебиття зусиллям волі, і почала вводити послідовність. Пальці літали по панелі. Я продовжувала впорскувати в систему «отруту», яка для одних стане смертю їхнього стерильного порядку, а для інших — єдиним шансом вдихнути життя.

Оптимізатор бачив фізіологію нас усіх, але чи бачив контекст? Підвищений пульс для нього може бути лише ознакою старанності. Адже я добре навчилася імітувати «професійну рутину». Однак якоїсь миті в голові все ж зародилася думка:

Чому ШІ, маючи повний контроль над біометрією всіх людей, взагалі дозволяє нам діяти на власний розсуд? Експеримент же занадто ризикована стратегія для системи, що прагне стабільності. 

Я щось не врахувала… Щось пропустила… Тільки що?!

Офіційно заявила Оптимізатору, що в карантинному блоці виявлено «аномальну активність патогенів», які загрожують усій станції. Отримала повну ізоляцію сектора та можливість створення там «ворожого середовища», щоб «придушити» земні бактерії, які мутують через контакт із прибульцями.

Оптимізатор допоміг змінити умови, бо повірив, що це карантинний захід. Для системи це виглядало як виконання протоколу безпеки. 

Також, щоб хоч трохи захистити себе, я потайки ввела собі свій же препарат-стабілізатор. Це зробило кістки гнучкими, а легені — стійкими до зміненого складу повітря. Хоч і ненадовго, але я стала єдиною «стандартною» людиною, здатною вижити в «світі мутантів». Для всіх інших опинитися в блоці без важкого скафандра стане смертельно небезпечним. Це створило ідеальний приватний простір для мене.

Та все одно щось не так. Занадто все легко. Занадто передбачено.

«Арія, — зʼявилося повідомлення на сітківці ока, — нам слід поговорити»

В ту саму мить я відчула, як всі мʼязи тіла паралізувало. Ось він, той самий момент, якого я боялася!