— 11 —

Всупереч моїм очікуванням, Мʼясник зовсім не виглядав, як кат. Коли двері в глибині приміщення прочинилися, я не почув жодного брязканням ланцюгів чи грубих прокльонів. Натомість пролунало м’яке, майже котяче шурхотіння підошов об бетон. Потім зʼявився чоловік. Його вигляд миттєво розірвав всі шаблони про підпільних «різників». Він був високим, худорлявим і тримався з тією бездоганною поставою, яка притаманна людям, що звикли до академічних кафедр або стерильних операційних високого рівня.

Його обличчя випромінювало дивний спокій. Замість очікуваної маски чи брудного фартуха на ньому був ідеально випрасуваний сірий жилет поверх білосніжної сорочки з підкоченими рукавами. На носі трималися окуляри в тонкій металевій оправі — справжній антикваріат у нашому світі цифрових лінз.

Він дивився на мене з глибокою, майже батьківською уважністю, ніби вивчав рідкісний екземпляр старовинного фоліанта.

— Не хвилюйся, Генрі, — звернувся до нього ватажок, — він шукав тебе. Тож згоден на будь-які умови.

— В такому разі, щойно я звільню його від нагляду системи, він стане моїм помічником. Мені потрібна ще одна пара рук.

— Без проблем, — глянув на нього ватажок «диких» і вмостився в дальньому від нас кутку.

— Тобі краще вийти на час операції, — спробував зробити йому зауваження хірург.

— О, ні. Він подолав складний шлях, щоб опинитися тут. Хто знає, на що ще здатна така людина? Краще я тут почекаю, щоб в разі чого допомогти заспокоіти пацієнта.

— Вибачте за такий теплий прийом, — глянув вже на мене Мʼясник. — Моя рука не здригнеться, але я не можу того ж обіцяти вашим рефлексам, коли Оптимізатор почне «кусатися» у відповідь на моє втручання. Проте я можу гарантувати, що той здоровань більше нікого тут не чіпатиме. Хоча Барт і здається таким грубим, але якщо він сказав, що сидітиме тихо — отже, сидітиме тихо до кінця процедури.

Після цього М’ясник підійшов ближче, і я відчув слабкий запах антисептика та дорогого тютюну. Це змусило мене глянути на нього. Він неквапливо дістав із внутрішньої кишені чисту хустинку, протер окуляри й почав оглядати моє вухо, не торкаючись шкіри, лише злегка нахиляючи голову під різними кутами. Його рухи були вивіреними, позбавленими будь-якої зайвої метушні. Було очевидно, що для нього цей процес — складна інтелектуальна задача, яку він мав намір розв’язати з витонченістю майстра.

Мʼясник вдягнув гумові рукавички і провів пальцем по краю столу, де лежали інструменти. Його губи ледь помітно сіпнулися у напівусмішці, коли він поглянув на ручний дриль. 

«Занадто примітивно», — здавалося, читалося в його погляді. У цей момент я зрозумів, чому його називали М’ясником: не через жорстокість, а через те, що він знав анатомію людського тіла та систем занадто добре, щоб дозволити собі хоч якусь емоцію під час роботи.

До того часу по тілу вже розлилося дивне відчуття від анастезії. Це не було оніміння у звичному розумінні, швидше я перестав відчувати межі власної плоті. Звуки інструментів стали об’ємнішими, а світло лампи — гострішим. 

Я все ще відчував тиск ременів, але біль у ребрах відступив кудись на задній план. Тільки коли кінчик інструмента торкнувся порту за вухом, у моїй голові наче розірвалася граната. Оптимізатор раптом збожеволів. Перед очима попливли каскади помилок: червоні діалогові вікна, що вискакували з неймовірною швидкістю, перекриваючи реальність. Система намагалася захиститися, запускаючи протоколи відновлення, але рука М’ясника була швидшою.

Я чув тонке, ледь вловиме клацання. Так звучав розрив оптоволоконних зв’язків, що проросли в мою нервову систему. Це нагадувало звук сухого листя, яке розтирають у долонях. Кожне таке клацання супроводжувалося спалахом кольору в моїй голові: від яскраво-фіолетового до сліпучо-білого. 

Я міцно заплющив очі, намагаючись не потонути в цьому цифровому штормі. Здавалося, з кожною секундою частина моєї особистості безповоротно стирається.

— В жодному разі не засинайте, — пролунав владно голос хірурга. — Розмовляйте зі мною. Чи хоча б рахуйте до ста. Можна повільно. 

Я підкорився:

— Один… Два… Три… Чотири…

М’ясник усе робив з хірургічною елегантністю. Його пальці рухалися ритмічно, наче він виконував складну партію на невидимому інструменті. Асистент лише встигав підносити нові затискачі, які гасили електричні імпульси. 

Я відчував холод металу біля самої кістки черепа, але це був не біль, а відчуття вивільнення, ніби хтось витягав із моєї голови тисячі тонких, розпечених голок.

Голос Оптимізатора в моїй голові став спотвореним. Він почав благати. Система використовувала мої власні спогади, голоси близьких і знайомі мелодії, щоб змусити мене зупинити цей процес. Це була остання лінія оборони — емоційний шантаж. 

— Десять… Одинадцять… Дванадцять…

Стиснув зуби так, що затріщали щелепи. М’ясник, помітивши мою реакцію, на мить зупинився і зазирнув мені в очі.

— Те, що ви зараз чуєте, — лише відлуння коду. Воно не має серця. Тільки ми з вами зараз справжні. Тож продовжуйте рахувати.

— Тринадцять… Чотирнадцять… Пʼятнадцять…

Коли Генрі зробив останній, вирішальний рух, я почув звук, схожий на коротке замикання, і раптом все припинилося. Величезний масив даних, який тиснув на мій мозок останні роки, просто випарувався. Світ навколо став … порожнім. Це було відчуття абсолютної самотності, але водночас — дикої, первісної свободи, про яку я навіть не смів мріяти.

М’ясник відсторонився і поклав на металевий лоток щось невелике, залите темною патокою. Я глянув туди. Це була сплутана грудка тонких дротів та мікросхем — те, що робило мене частиною великої машини. Але тепер це був лише брухт.

Хірург зняв рукавички і витер руки білою хустинкою, яку дістав із кишені жилета. Вперше за весь час він дозволив собі видихнути. Його обличчя виглядало втомленим, але задоволеним.

— Вітаю, — сказав він, збираючи докупи свої інструменти. — Ви більше не належите системі.