— 9 —

В певній мірі я відчував огиду до того, на що мені доведеться піти. Я — науковець, який перетворився на контрабандиста і злодія у власній лабораторії. Але хіба Оптимізатор не привласнив наші тіла, перетворивши їх на мобільні станції?

Мій запас «списаних» деталей і знання про 14-й сектор — внесок у те, щоб закінчити справу Лейї. Якщо вона постраждала за доказ того, що прибульці — не помилка, то я використовую ці ж самі докази, щоб купити собі шлях назад до неї. Іронія, яку ШІ ніколи не зрозуміє: його власна жадоба до контролю над ресурсами створила чорний ринок, який тепер допоможе мені його знищити.

Тож, не гаючи часу, я обережно поклав невеликий згорток на землю. Антистатична плівка ледь помітно тріщала під пальцями. Тепло, яке я відчув ще в ніші, тепер здавалося майже пульсуючим, ніби тримав у руках не предмет, а маленьке, загнане звірятко.

Перший шар упаковки піддався легко. Під плівкою виявився компактний кейс із матового композиту, позбавлений будь-якого маркування «Оптимізатора». На дотик він нагадував кераміку, але був м'яким і дивно теплим.

Я затримав подих. Почав шукати замок чи сенсорну панель. Через кілька секунд нарешті помітив тонку лінію розлому. Натиснув. Кейс відкрився з тихим сичанням. В носа вдарив ледь помітний запах, схожий на аромат вологої землі. Всередині, у гніздах із м’якого біо-гелю, щільно прилягали одна до одної три скляні ампули.

Ці невеликі колби містили в’язку, перламутрову рідину, яка повільно перетікала від кожного руху. Я розумів: це не звичайний медичний препарат. Субстанція здавалася живою. Вона відбивала світло сонця під дивними кутами, створюючи ілюзію глибини.

Поряд з ампулами лежав предмет, схожий на якийсь інопланетний артефакт. В нього був органічний біо-інтерфейс — складне переплетення напівпрозорих волокон, що нагадувало шматочок живого корала. Він ледь помітно пульсував слабким бурштиновим світлом. Здивований подібним, я перевів погляд на дно кейса. Під шаром гелю виднівся тонкий, згорнутий у кілька разів аркуш справжнього паперу.

Я обережно витягнув записку. Літери були дещо розмазані, чорнило в’їлося в структуру целюлози. Зір фокусувався важко, рядки двоїлися, змушуючи мене мружитися від різкого сонячного світла.

«Я не знаю, чи варто вітатися на початку, — писала Лейя. — Сподіваюсь, ти не образишся на мене за те, що я не зробила цього. В мене мало часу, тому перейду відразу до суті. Те, що ти бачиш перед собою, — контейнер із модифікованим вірусом, розробленим спеціально для швидкої перебудови метаболізму кальцію. Він має допомогти нашим гостям вижити на Землі без екзоскелетів. Оптимізатор боїться цього найбільше, бо це перетворює «сміття» на повноцінних конкурентів за ресурси планети.

Також перед тобою має бути «Симбіотичний міст». Його головна функція — бути «перекладачем» між імунною системою людини та модифікованим вірусом з ампул. Він виступає в ролі імуносупресора локальної дії. Без цього інтерфейсу вірусний «патч» може спричинити цитокіновий шторм або бути відторгнутим організмом як ворожий агент...»

Далі текст став розмитим не через почерк, а через червону пелену, що застелила мені очі. Я спробував прочитати наступний абзац, де Лейя зверталася до мене на ім'я, але різкий напад нудоти змусив відкинути папір убік.

Моя біологія, позбавлена опіки Оптимізатора, виявилася не готовою до того приземлення, яке я здійснив. Ліве передпліччя було залито кров’ю — густою, занадто червоною на фоні світлого комбінезона. Раніше ШІ просто пригнітив би цей біль і нудоту одним імпульсом, але зараз я був сам на сам зі своїм побитим тілом.

Я посміхнувся крізь силу, дивлячись на закривавлений рукав. Елітний комбінезон, який мав бути символом успіху, тепер перетворився на мішень. Потрібно десь сховатися. Потрібно знайти М’ясника, поки Оптимізатор не надіслав групу зачистки за «втраченим сигналом».

Я обережно згорнув лист, так і не дочитавши його. Сховав папір разом із кейсом глибоко під одяг, ближче до тіла, що все ще здригалося від залишків адреналіну. Відповіді на те, як Лейя все це знайшла і що збиралася робити далі, зачекають. Зараз головне — вижити.

Тіло знесилено опустилося на землю. Повітря Землі здавалося моїм легеням важким і гірким.

— Лише трохи полежу... — прохрипів в порожнечу руїн. — Тільки кілька хвилин.

Коли очі закрилися, темрява загула металевим дзвоном у вухах і запахла розпеченою міддю. Без звичного супроводу Оптимізатора ця непритомність здавалася падінням у бездонний колодязь. Я більше не був об’єктом у мережі; я був лише купою м'язів і кісток, що повільно холонули на твердій поверхні, поки дотлівали залишки абляційного щита контейнера.

Свідомість повернулася разом із різким, майже агресивним сонячним променем. Це світло було не таким, як на станції. Воно обпікало. А гравітація тепер тиснула на грудну клітку, наче бетонна плита, змушуючи кожен вдих перетворюватися на маленьку перемогу над смертю. 

Коли нарешті змусив себе підвестися, світ хитнувся, розсипаючись на тисячі гострих уламків. Ліва рука висіла батогом, а комбінезон просяк кров'ю, яка вже встигла стати липкою. Я відповз від контейнера, обдираючи лікті, і опинився серед скелетів бетонних конструкцій. Навколо панувала тиша. Я знав: Оптимізатор уже обчислює точку мого приземлення, і в мене більше немає права на відпочинок.

Спираючись плечем на шорстку, вкриту мохом стіну, знову витягнув аркуш. Папір тремтів у пальцях, а літери танцювали перед очима. Однак я мав дочитати те, що не встиг через нудоту. Почав повільно рухатися вглиб руїн, тримаючи лист перед собою, наче компас. Кожен крок відгукувався в хребті електричним розрядом, але голос Лейї в моїй голові ставав усе чіткішим, перебиваючи навіть страждання пораненого тіла.

«Однак вірусні культури потребують певної температури для збереження життєздатності. Тому не тримай їх під прямим сонячним світлом. 

Також перед тобою має бути «Симбіотичний міст». За своєю архітектурою він імітує структуру людського таламуса або розгалужену мережу дендритів, що дозволяє йому інтегруватися в біологічні тканини на синаптичному рівні. Головна його функція — бути «перекладачем» між імунною системою людини та модифікованим вірусом з ампул. Він виступає в ролі імуносупресора локальної дії та координатора генетичної перебудови. Без цього інтерфейсу вірусний «патч» може спричинити цитокіновий шторм або бути відторгнутим організмом як ворожий агент. Ти, мабуть, Ілане, гадаєш, що я збожеволіла? Ні, зараз поясню тобі все.»