— 7 —

Ранок здавався звичайним. Я прокинувся під стандартне привітання Оптимізатора. Щоб остаточно витрусити з голови залишки нав’язаних системою снів, я розжував кілька зерен натуральної кави. Гіркий, майже пекучий смак — мій особистий спосіб повернути контроль над власними думками. 

Я вирішив піти на розминку.

У тренажерному залі панувала тиша. Округлий простір із панорамними екранами транслював види Землі — старі, ще докризові ліси, які мали б заспокоювати. На мене вони діяли навпаки: нагадували про те, як багато ми втратили.

Попрямував до доріжки Zero-G. Закріплюючи ремені підвісу, почувався радше деталлю механізму, ніж атлетом. Ця штука вміла імітувати будь-яку поверхню — від пісків Марса до льодів Європи, — але сьогодні мені не хотілося екзотики. Я виставив «біг по пересіченій місцевості» і просто побіг, дивлячись, як голографічний інтерфейс нарізає моє життя на графіки пульсу та насичення крові киснем.

Навколо загуділи інші машини: велоергометри, силові циліндри з вакуумним опором, еластичні троси в зоні нуль-г. Все це обладнання було створене з однією метою — не дати нашим тілам остаточно деградувати в умовах низької гравітації.

Навіть «біолюмінесцентний сад» у кутку, зі своїм м’яким блакитним світінням, був лише функціональною зоною релаксації, відкаліброваною Оптимізатором. На цій станції все було обов’язком.

— Ти так і не поговорив з Лейєю після того випадку? — Голос Бату змусив мене здригнутися.

Він підійшов до силового тренажера і почав виставляти навантаження. Його рухи були важкими, впевненими.

— Що від неї хотів офіцер Калеб? — додав він, не дивлячись на мене.

— Не знаю. Думав зайти до неї сьогодні, — відповів я, не знижуючи темпу.

— Це правильно. Я б теж зайшов, але… ми з нею майже не знайомі. Боюся, вона неправильно мене зрозуміє.

Я на секунду сповільнився, спостерігаючи за Бату. Невже вона йому подобається? Я відчув миттєвий укол ревнощів, але одразу ж його придушив. Якщо чесно, Бату — непоганий хлопець. Сильний, стабільний. Можливо, саме він зможе подбати про неї, коли я зникну.

Мій план був майже завершений. Робота на станції «ОКО-1» мала принести достатньо балів, щоб покрити залишкову суму для операції з видалення чіпа. Всі звіти здані, цінність давніх приладів підтверджена.

Найціннішим у цьому плані, звісно, є сам корабель. Але Оптимізатор навряд чи залишить його цілим. І від екіпажу, скоріш за все, також позбудеться. Я тут лише для фіксації самого факту. Не більше й не менше.

Витерши обличчя одноразовими рушниками, я вийшов із тренажерного залу й пішов довгим коридором. Перед очима почали з’являтися повідомлення від Оптимізатора із завданнями на поточний день.

Здавалося, що ранок зовсім звичайний і все йде за планом. Але чи так це насправді? Чи дійсно все гладко, чи я просто чогось не знаю?

Приємна важкість у м’язах на деякий час приглушила внутрішній неспокій. Кожен мій крок відгукувався чітким відлунням, а сенсори на стінах ліниво реєстрували моє переміщення, передаючи дані про траєкторію руху в нескінченні архіви Оптимізатора.

По дорозі мені зустрілися кілька робітників станції, але ми обмежилися лише короткими кивками. Довгі розмови завжди вважалися ознакою неефективності, а зайві емоції — потенційним збоєм у нейро-балансі. 

Тому я дивився на їхні зосереджені, майже манекенні обличчя і думав, чи знають вони, що зовсім поруч, у карантинному блоці «ОКО-1», чекають своєї долі люди, чиї думки ще не піддаються цензурі алгоритмів. Цей контраст між нашою «ідеальною» тишею і хаосом, який, мабуть, панував на борту того старого корабля, викликав у мене дивне відчуття нудоти.

Двері моєї каюти відчинилися з ледь чутним шипінням після того, як сканер сітківки миттєво підтвердив мою особу. Це був стандартний «житловий юніт»: ліжко-капсула, вмонтований у стіну стіл і вузька ніша для особистих речей. Тут не було нічого, що могло б розповісти про мене, як про особистість, крім хіба що кількох зерен справжньої кави, надійно захованих у подвійному дні контейнера для вітамінів. 

Я підійшов до дзеркальної панелі й уважно подивився на своє відображення, мимоволі торкнувшись шкіри біля вуха. Десь там ховався мій персональний наглядач — чіп, який скоро мав зникнути. І думка про це була водночас солодкою і лякаючою. Стати «невидимим» для системи означало стати вільним, але водночас — приреченим, якщо Оптимізатор виявить прогалину в своїй мережі. Та й навряд чи він не спробує зірвати саму операцію. Це ж фактично порушення закону. 

Жодна офіційна клініка, жоден сертифікований медичний бот навіть не приймуть такий запит. Сама спроба вимовити це вголос у присутності сенсорів активувала б протокол негайної ізоляції. 

Оптимізатор подбав про те, щоб більшість людей вважали нейро-інтерфейси частиною нашої біології. Такою ж необхідною, як серце чи легені. Тому будь-яке втручання в його роботу прирівнюється до вандалізму над державною власністю.

Мені доведеться спуститися на «дно» — у ті занедбані сектори нижніх рівнів, де камери давно засліплені, а алгоритми контролю дають збої. Тільки там, у напівтемряві імпровізованих операційних, можна знайти людей, які називають себе хірургами, хоча насправді вони швидше майстерні зламувачі живої плоті. У них немає ліцензій. Їхні інструменти часто зібрані зі списаного обладнання, а замість стерильного боксу тебе чекає прокурена кімната з мерехтливими голограмами старих схем.

Ризик йти туди був настільки високим, що інколи мені здавалося, ніби я хочу купити не свободу, а власний квиток в потойбічний світ. Проте чіп інтегрований у кору головного мозку тисячами мікроскопічних волокон, які обростають нейронами, стаючи з ними одним цілим. Я просто не зможу його дістати сам.

Один неправильний рух, одна секундна затримка в деактивації захисного протоколу — і мій мозок перетвориться на випалену пустелю, залишивши замість особистості порожню оболонку з «критичною похибкою нейро-балансу».