— 6 —

— Знаєте, — заговорив несподівано п'ятий, — як раніше перевіряли логіку? Людині ставили лише одне питання: уяви розвилку залізничних колій. З одного боку лежить непритомний пес, а з іншого — прив'язані діти. В який бік має поїхати потяг?

Я стояла і з ненавистю дивилася на нього. Його обличчя було більше схоже на якусь посмертну маску — ідеально поголене, з блідою, майже перламутровою шкірою, яка, здається, ніколи не бачила справжнього сонячного світла. При цьому він мав гострі, хижі риси обличчя: тонкий прямий ніс та вузькі губи, які рідко здригаються в усмішці.

На відміну від інших, його уніформа мала темно-графітовий, майже чорний колір і більше нагадувала мундир із цупкої матової тканини. На правому плечі — ледь помітна емблема «Око-1», вишита нитками, що відбивають світло лише під певним кутом.

— Саме такий вибір ми маємо зробити зараз. Що для нас важливіше — старий хворий пес, про існування якого вже все одно ніхто не згадує, чи благополуччя наших дітей?

— Та хто ви такий, щоб казати подібні речі? Я відмовляюсь приймати настільки злочинне рішення!

В ту саму мить чоловік встав і підійшов трохи ближче до мене. Я мимоволі кинула погляд угору, на проекцію наших біоритмів, що мерехтіли над головами. Мій графік пульсу нагадував рвану лінію розпеченого дроту — яскраво-червоний, хаотичний, він майже кричав про мій страх і лють. 

А над Калебом... пливла спокійна крива глибокого зеленого кольору. Його серце навіть не прискорилося. Він не грав роль — він справді нічого не відчував.

— Рішення вже прийняте! — кинув чоловік. — Подумайте самі: Оптимізатор володіє мережею зовнішніх супутників спостереження і в той же час має повний контроль над ресурсами Землі. Гадаєте, така довершена система чекала б, поки у когось з людей пройдуть приступи сумління? Ви ж історик! То згадайте, що сталося востаннє, коли люди відмовились вставляти чіпи в свої голови і заявили, що будуть самі розпоряджатися своїми тілами!

Я памʼятала. В підручниках цей бунт називали «останнім актом егоїзму». Але зараз, дивлячись у ці порожні очі, я бачила лише фінал тієї еволюції, де жива людина стала просто периферійним пристроєм коду.

— Все, що відбувається тут прямо зараз, — не більше, ніж вистава! — продовжував говорити Калеб, на цей раз повернувшись обличчям до решти. — Вона потрібна, щоб для чогось перевірити нас. Але щоб ми тут не казали і не робили — ніхто не здатен вплинувати на кінцевий результат. Пані та панове, вся ця нарада — фікція! Рішення вже прийнято! Воно було прийнято ще тоді, коли відбувалось буксування обʼєкта. Хіба я не правий, Оптимізаторе?

— Ви переоцінюєте мої можливості, офіцере Калеб, — пролунав гучний механічний голос. — Поки що я не настільки довершена система. Всього лише код, який має дбати про нащадків моїх творців. Але де в чому ви праві: від самого початку я планував позбутися всього, що повʼязане із цим інцидентом. Цей приліт — не більше, ніж історична помилка. А помилки треба видаляти.

Зелена лінія пульсу Калеба залишилася незворушною. Моя ж червона крива здригнулася і майже обірвалася. Оптимізатор щойно назвав живих людей «сміттям у коді», а єдина людина в цій залі, яка мала б захищати закон, просто байдуже кивнула своєму богу і сіла на місце.

Проблема в тому, що Оптимізатор занадто раціональний. Якщо виживання людства на Землі вимагає знищення 412 «мутантів», він натисне кнопку «видалити» так само спокійно, як ми очищаємо кошик на консолі. Для нього майбутнє вже прораховане, і жодні аргументи істориків чи генетиків не змінять результат. Логіка коду сильніша за людські емоції.

Чому він діє саме так? Визнаючи себе «недовершеним», Оптимізатор підтверджує, що постійно вчиться. Кожна позаштатна ситуація для нього — лише черговий «кейс» для самовдосконалення. Так, приліт «Арки-412» для нього не гуманітарна подія, а системний збій. Його базовий алгоритм простий: видалити помилку, щоб вона не псувала систему. Адже його головне завдання — дбати про «нащадків творців». 

Оскільки екіпаж «Арки» мутував, ШІ більше не визнає їх людьми. Тепер вони — загроза стабільності Землі. Питання про «пса та дітей» має для нього суто математичну відповідь: старе й хворе має бути принесене в жертву заради нового й перспективного. Тоді навіщо все це? Навіщо ця нарада?

Як каже Калеб, це лише фікція. Оптимізатор використовує нас, фахівців, не для прийняття рішень, а для тестування. Йому потрібно бачити реакцію «біологічних юнітів». Але для чого? Щоб коригувати власні майбутні прогнози? Чи щоб перевіряти лояльність людей до системи?

Яка ціль цієї вистави і чи справді я не можу вплинути на її фінал? В будь-якому випадку, перш за все я маю впевненитися, що ті люди все ще живі.

Звук моїх кроків здавався занадто ритмічним, майже механічним. Я гостро відчувала присутність нейрочіпа в основі черепа — холодний, неживий згусток технологій, який у будь-яку мить міг занурити мене в солодке небуття анабіозу. Режим «чорного ящика» обіцяв автономію лише на папері. Насправді ШІ завжди спостерігав за кожним вдихом, аналізуючи швидкість пульсу та розширення зіниць. Тому я мала бути ідеально спокійною, щоб не «вимкнули» раніше, ніж дійду до мети.

Попереду маячив шлюз карантинного сектору, за яким ховалися ті, кого Оптимізатор уже встиг перетворити на цифрову помилку. Для ШІ ці люди були лише «радіоактивним сміттям» — небезпечним вантажем, який випадково занесли в стерильну зону. Аналогія була простою і жорстокою: вони були як розпечений графітовий блок серед білосніжної зали. 

В певній мірі я розуміла логіку системи. Але для мене, як для історика, який чотири роки пропрацював в архіві, вони були справжнім пам’ятником світу, де все ще не було прораховано наперед.

Поки йшла, також думала і про гравітацію Землі. Для мешканців старого корабля рідна планета перетворилася на катівню: їхні кістки, крихкі від поколінь у невагомості та пошкоджені випромінюванням, просто не витримали б власної ваги. Так сказала Арія. Певно, їй не було сенсу брехати. Тільки не перед Оптимізатором.