— 5 —

Коридор станції «ОКО-1» зустрів мене стерильною тишею та занадто яскравим світлом, від якого заболіли очі. Кожен крок відбивався від підлоги глухим стуком. Ноги все ще відчували слабкість після анабіозу, але адреналін, який піднявся після моєї маленької перемоги над Оптимізатором, змушував тримати спину рівно. 

Я знала, що за кожним моїм рухом спостерігають сотні електронних очей, аналізуючи мою ходу, частоту дихання та навіть те, як напружуються м’язи моїх плечей. 

Станція здавалася величезним організмом, де я була лише тимчасовою клітиною, яку в будь-який момент могли локалізувати або видалити, якщо мій «функціонал» перестане відповідати запитам системи.

Проходячи повз закриті шлюзи інших секторів, я намагалася вловити бодай якісь ознаки людської присутності, але «ОКО-1» була напрочуд безлюдною. Оптимізатор не любив зайвого руху; він віддавав перевагу статичності та максимальній економії ресурсів. Кожна відкрита зараз для мене галерея була лише необхідним шляхом до мети, і я відчувала, як цей простір тисне на мене, намагаючись знову повернути в стан покірного очікування.

Попереду з’явився масивний вигин стіни, що вів до зали обробки даних — місця, яке Оптимізатор назвав сектором «Синхро». 

Перед входом я на мить затрималася, намагаючись вгамувати серцебиття. Це був мій перший вихід у «світ» після приїзду. Думка про те, що за дверима я побачу живих людей, викликала дивну суміш полегшення та майже тваринного страху.

Двері розійшлися в боки абсолютно беззвучно. Я зробила останній крок коридором. Моє дихання на мить перехопило. Повітря тут було холоднішим, просякнутим запахом озону та ледь помітною ноткою антисептика.

Зала була круглою, з високою купольною стелею. У центрі велично сяяла голограма Об’єкта. Вона була схожа на сплетіння металевих конструкцій, оточених хмарою з синіх точок, кожна з яких означала чиєсь життя. Це видовище заворожувало, але справжня напруга виходила не від голограми, а від людей, що сиділи навколо неї.

Їх було четверо. Вони розташовувалися на рівній відстані один від одного за ідентичними робочими консолями, утворюючи ідеальне коло. Ніхто не підняв голови. Ніхто не привітав мене навіть поглядом. 

Вони сиділи нерухомо, втупившись у власні монітори, що відкидали на їхні обличчя бліде сяйво. Над кожним із них у повітрі висіли напівпрозорі графіки — їхні життєві показники, які Оптимізатор вивів на загальний огляд. 

Я бачила ритми їхніх сердець, рівень насичення крові киснем, активність мозкових хвиль. Це виглядало як збочений театр, де глядач і актор злилися в одне ціле під наглядом невидимого режисера. 

Кожен із присутніх був тут лише одиницею даних, і я мала стати п’ятою в цьому ланцюжку.

Мій термінал знаходився прямо навпроти входу. Я пройшла до нього повз нерухомі фігури, відчуваючи на собі вагу їхнього мовчання. Кожен із них був занурений у свій сегмент інформації, відгороджений від решти невидимою стіною протоколів. Це була штучна ізоляція в межах однієї кімнати. Вона душила будь-яку надію на нормальний контакт.

Я сіла повільно, намагаючись не робити різких рухів. Термінал миттєво зреагував на мою присутність, підсвітивши клавіатуру та вивівши мої біометричні дані над головою. Тепер я теж стала частиною цього кола. 

Ми всі сиділи, застиглі в очікуванні, і єдиним, що рухалося в цій залі, були цифри на наших графіках та мерехтливі точки прибульців у центрі голограми.

— Оскільки всі члени нашої наукової команди вже присутні, — рознісся залою механічний голос Оптимізатора, — пропоную розпочати обговорення інциденту. Арія Ву, вам перше слово: з чим саме ми маємо справу?

Одне із крісел з тихим звуком відкотилося від столу. Я підвела очі й побачила жінку років сорока. Її постава випромінювала абсолютну впевненість. А шкіра кольору міцної кави з оксамитовим відливом здавалася ідеально гладкою. Лише ледь помітні зморшки біля очей свідчили про досвід, що прийшов на зміну дівочій метушливості. 

В ній відчувалася приборкана внутрішня сила. Вона не просто стояла. Вона ніби володіла цим простором.

— На основі тих аналізів і процедур, які мені вже вдалося провести, можу запевнити всіх присутніх тут: перед нами безперечно представники Homo sapiens. 

— Як таке можливо? — встала я із-за столу, після чого почула сигнал у вухах. Оптимізатор хотів, щоб я сиділа спокійно. Довелося підкоритися.

Арія продовжила:

— Досліджувані суб’єкти демонструють радикальні зміни антропометричних показників, що визначаються як «космічний фенотип». Однак вони все ще є Homo sapiens. Щоправда, за багато років впливу космічного випромінювання геном суб’єктів зазнав незворотних змін. Виявлено численні закріплені мутації, що стабілізували метаболізм в умовах радіаційного фону, який був би смертельним для мешканців Землі. Регенерація кальцію змінена. В умовах земного тяжіння скелет суб’єктів неминуче зазнає множинних переломів під вагою власного тіла. Щільність їхніх кісток знижена на 40-60%. Дана гілка Homo sapiens фактично є окремим еволюційним відгалуженням.

— Скільки часу потрібно, щоб люди змінились настільки? — запитав Оптимізатор.

— Поки що важко назвати певну цифру. Не менше 10 поколінь однозначно.

— А що скаже спеціаліст Ілан Керн? Коли міг відбутися політ і з якою метою? А головне — чи планувалося повернення екіпажу на Землю?

Арія Ву сіла так само граційно та холодно, як і стояла. Її крісло з тихим механічним зітхненням повернулося до консолі, а вона сама миттєво занурилася в потік цифр на своєму екрані. Для неї ми всі перестали існувати в ту ж секунду, як вона поставила крапку. Ми були лише аудиторією, якій належало засвоїти беззаперечний факт. Вона була ідеальним інструментом, відкаліброваним для служіння Оптимізатору.

Над її головою голографічні графіки завжди мали спокійний зелений колір. Пульс Арії був стабільним. І ця абсолютна емоційна стерильність викликала в мені дикий внутрішній протест: як можна говорити про змінені долі чотирьохсот людей з такою ж байдужістю, з якою описують хімічний склад ґрунту? Але Арія була дитиною Оптимізатора, і в її світі факти не потребували співчуття. Хоча, якщо подумати, хіба я під час роботи в архіві виглядала не так само?