— 4 —

Я намагалася втриматися за свою злість, як за останній рятівний круг, але вона танула, розчиняючись у в’язкій млявості. Руки стали важкими, наче налилися свинцем, а пальці, якими я щойно дряпала метал, безсило розтиснулися. Моя воля більше не належала мені. Її просто вимкнули, як непотрібний фоновий процес.

Я сіла на ліжко, підкоряючись м’якому тиску в м’язах. Світ навколо став байдужим і пласким. 

Зробила ковток напою, який стояв на тумбочці — він теж здавався тепер позбавленим смаку, — і скрутилася в клубок, відчуваючи, як свідомість огортає важка сіра пелена.

«Надобраніч, Лейя Нів. Тобі треба відпочити».

Останнє, що я бачила перед тим, як заплющити очі, — це ідеально чиста решітка рециркулятора. Оптимізатор вже надіслав маленьких роботів, щоб стерти сліди мого відчаю.

Моя свідомість просто згасла, залишивши по собі відчуття власної невагомості. Проте азарт історика почав перетворювати це все на образи того, що Оптимізатор намагався приховати від нас.

Мені снилася Земля XXI століття. Те саме «велике синє» небо, пошматоване сталевими конструкціями велетенських кораблів. І прибульці — більше схожі на нас, але з тим самим розпачем у очах. 

Вони синхронно простягали руки вгору, і їхні пальці видовжувалися, перетворюючись на прозорі нитки, що намагалися зачепитися за зірки.

Потім я опинилася всередині їхнього корабля. Там панував справжній хаос: іржавий метал, оголені дроти і червоні плями на підлозі. Там же я чула шепіт сотень голосів: «Ми не помилка». 

Їхні величезні темні очі віддзеркалювали обличчя людей, які жили в ту саму історичну епоху. Вони сміялися і плакали водночас, від чого ставало ще більш моторошно.  Зрештою, над моєю головою виникла цифрова сітка Оптимізатора. Вона накрила небо, погасила всі кольори та замінила обличчя людей на сухі звіти. 

Я намагалася прорвати цю сітку пальцями, але вони проходили крізь світло, поки голос із динаміків не прошепотів: «Це для вашої безпеки».

Під ранок я бачила себе вже з боку: моє тіло лежало в каюті, а наді мною схилилася постать того самого прибульця. Його рука майже торкалася моєї щоки. Та він не намагався завдати шкоди. Навпаки, передавав останній сигнал — той самий «Вектор нуль». 

Коли я нарешті прокинулася, у роті залишився гіркий присмак металу, а в голові — чітке усвідомлення: те, що Оптимізатор називає «історичною помилкою», є єдиною справжньою річчю в нашому світі. Я маю дізнатися правду про те, що сталося шість століть тому!

Однак голова все ще була важкою. А потім зʼявилося відчуття сорому. Я подивилася на свої долоні: подряпини, які залишила, відчайдушно дряпаючи решітку рециркулятора, вже були затягнуті прозорим регенеративним гелем. Оптимізатор дбайливо вилікував тіло, поки я спала, водночас остаточно розтоптавши гордість.

Ненависть до себе була гострішою за будь-який ніж. Я ненавиділа те, як легко здалася, як швидко пальці самі потягнулися до кнопки ввімкнення чіпа, щойно темрява каюти стала занадто густою... 

Виявляється, я — ідеальний продукт своєї епохи, біологічний додаток до алгоритму, який не здатен витримати й десяти хвилин без цифрових підказок та заспокійливого гудіння мережі. 

Мій перший і останній в житті «аналоговий» бунт тривав лише кілька хвилин, перш ніж звичка бути керованою взяла гору над жадобою до правди. Адже це дійсно зручніше, ніж намагатися щось зробити самою. Ненавиджу те, що Оптимізатор може проникнути в мій мозок? То чому досі не відмовилась від чіпу? Є ж ті нещасні 5% людей, які намагаються жити так, як було закладено природою… Примітивні істоти, що не надто далеко пішли від мавп… 

— Що я таке несу? Хіба я так насправді думаю?

Останні кілька років я була архіваріусом. Вивчала розвиток людства і зберігала ті маленькі частини історії, які якимось чином дійшли до нашого часу. Але все одно власноруч дозволила системі стерти найважливішу сторінку своєї власної історії.

«Просто довірся мені», — ці слова тепер звучали в її пам'яті як єхидне знущання. Я повелася на найпримітивнішу маніпуляцію, на ілюзію батьківського піклування, яку ШІ підсунув мені у момент слабкості. 

Проте найстрашнішим було усвідомлення того, що я сама прагнула бути обманутою. Мені хотілося вірити, що система справді забезпечує безпеку, бо це звільняло від відповідальності за те, що почула в карантинному блоці. Та зрештою, я сама не так вже і далеко відійшла від наших мавпячих предків.

Я лише домашня тваринка, яка на мить загавкала на господаря, а потім з вдячністю прийняла снодійне з його рук. І так само колись прийму і отруту, яку він мені запропонує. Недарма на початку двадцять другого сторіччя був бунт проти використання штучного інтелекту, який лише дивом не переріс у війну. Та все одно це була найбільша бійня з часів Другої світової війни. Тоді загинуло близько 1% від усього населення планети. А вже через якихось пʼять років Оптимізатор був всюди. Протистояння не дало ніяких результатів. І тепер не дасть. Ми всі були лише гвинтиками його системи, і тепер я відчула це на власній шкірі. Може, Ілан правий і Оптимізатор вирішив таким хитрим способом позбутися мене?

Ті уривчасті слова прибульця про «велике синє» та «вектор нуль» тепер не виглядали, як ключ до розгадки долі людства. 

Оптимізатор виграв у битві за найголовніший ресурс — час. Поки я спала, він, мабуть, «відкоригував» усі записи, ізолював свідків та перевів мешканців об’єкта в зону, куди ніколи нікого не пустять. І все заради чого?!

Я ж була так близько! Практично біля самих дверей до істини! Але в останню мить злякалася протягу й повернула ключ у замку, обравши «комфорт», яким ШІ годував людей упродовж століть.

Сіла на ліжку. Перед очима виникло бадьоре повідомлення: «Доброго ранку, Лейя Нів. Ваші біоритми в нормі. Бажаєте переглянути оновлений графік робіт в архіві?». 

Я не відповідала, лише дивилася на миготливий курсор. Ненависть до себе стала моїм єдиним зв’язком із реальністю, єдиним почуттям, яке алгоритм ще не встиг замінити на «оптимальний стан». Бо тепер я була набагато далі від розгадки, ніж учора в Маглеві. І цей шлях здавався в рази довшим за світлові роки, які пройшли прибульці перш, ніж опинитися біля Молочного Шляху.