— 3 —

Візуальні перешкоди зникли так само раптово, як і з’явилися, залишивши по собі відчуття глибокої порожнечі. Судячи по тому, як зблід Ілан і як різко опустилися його плечі, він також пройшов крізь цей цифровий прес. Його очі застигли, дивлячись у порожнечу під ногами. Я бачила, як напружилися жили на його шиї. Він хотів щось написати. Можливо, запропонувати якийсь божевільний план. Але я відчула: Оптимізатор зараз моніторить кожен наш мікрорух. Будь-яка спроба приватної комунікації призведе до повної примусової седації. Ми просто миттєво заснемо серед карантинного блоку. Чи варте воно того?

Я поклала руку на плече Ілана. Крізь щільну тканину скафандра відчула, як він тремтить. Це був короткий жест — прохання зупинитися, не ризикувати більше, ніж ми вже ризикнули. Він зрозумів.

Я знову повернулась до істоти за склом, яку ШІ так легко назвав «помилкою». Тепер я дивилася на неї інакше. Якщо вони — помилка, то ми — лише інструменти для її виправлення. І це робило нас набагато ближчими до них, ніж до нашого ідеального Оптимізатора.

Я набрала в легені повітря, яке тепер здавалося неймовірно важким, і знову активувала мовний синтезатор:

— Що Ви шукаєте … тут?

— Корінь.

— Корінь?

— Ми... функція повернення, — чітко промовив прибулець. — Нам потрібен... Корінь.

— Ви маєте на увазі командування? На зразок Уряду? — Підійшов ближче до мембран  Ілан.

— Корінь, — повторило створіння майже з розпачем. — Той, хто пам'ятає... Нас мають чекати…

Чекати? То вони все ж прилетіли на якийсь сигнал? От, що мав на увазі ШІ під словами «історична помилка»! Вони тут, бо хочуть побачити тих, хто кликав їх в гості!

— Але Земля змінилася. Кореня більше немає. 

— Проте в нас є певний Порядок, — підтримав мене Ілан. — Ви ж розумієте слово «Порядок»?

Істота хитнула головою, і з її рота вирвався звук, схожий на сухий кашель. Кімната миттєво замиготіла тривожним багряним світлом. Ми з Іланом відійшли про всяк випадок до виходу.

— Порядок — це... смерть, — нарешті видало воно. — Ми повернутися... не до машин. А до тих, хто... дихає.

Щойно пролунало слово «смерть», мій внутрішній світ вибухнув болем. Оптимізатор не просто надіслав повідомлення — він завдав удару. Перед очима спалахнуло попередження, настільки яскраве, що воно засліпило мене, випалюючи сітківку багряними літерами:

«УВАГА: Контакт виходить за межі лінгвістичного аналізу. Припиніть обговорення ідеологічних концепцій. Запитайте краще про координати точки старту та технічні специфікації двигуна. А також про точну кількість їхнього виду».

Ці слова пульсували в моєму мозку, супроводжувані нестерпним, високим писком, від якого заклало вуха. Оптимізатор злякався. Він зіткнувся з логічною помилкою, яку неможливо було просто видалити. Він боявся того, що вони можуть сказати нам. Боявся ідеї, яка була сильнішою за його алгоритми. Чи бачили вони нашу планету в минулому? Чи вступали до цього в контакт із людьми?

Холод у потилиці став крижаним. Але цікавість — та сама давня, аналогова цікавість — виявилася сильнішою за нейронну блокаду.

— Звідки ви прийшли? — запитав Ілан. Його голос тремтів, він теж боровся з тиском чіпа, намагаючись випередити наказ про припинення сеансу.

У відповідь ми отримали лише одне слово, яке прозвучало як вирок усій нашій цивілізації:

— Звідси.

Від цих слів візуальні перешкоди перед моїми очима на мить зникли, залишивши лише кришталеву, болісну чіткість. Тоді я зробила те, на що не мала права згідно з жодним протоколом безпеки. Я підійшла до самої мембрани, майже торкаючись її обличчям. Істота також наблизилася. Її величезне око, позбавлене білка, заповнило весь мій всесвіт. Воно було як чорне дзеркало, в якому я нарешті побачила не архіваріуса, а людину.

Ми приклали руки до мембрани одночасно. Холод прозорого бар’єра з одного боку і ледь відчутне тепло, що виходило від прибульця — з іншого. У цей момент я відчула, як Оптимізатор у моїй голові буквально «заверещав» від перевантаження.

Шлюз за моєю спиною розчахнувся з гуркотом. У кімнату забігли працівники станції в важких захисних костюмах. Оптимізатор вирішив завершити наш контакт силою, не чекаючи, поки ми «заразимося» правдою.

Мене схопили за плечі, відтягуючи назад.

— Ми не... помилка, — встигла прошепотіти істота, проводячи свої довгі пальці по тому місці, де щойно була моя рука. — Ми такі самі… Ви… помилятися…

Цей шепіт залишився зі мною навіть тоді, коли мене та Ілана вже відсторонили від мембрани. Короткий спалах дезінфікуючого поля обпік шкіру озоновим ароматом, остаточно розриваючи той крихкий зв’язок, що виник між нами та гостями. Я озирнулася: істота за склом все ще тримала руку піднятою, і в її темних очах я прочитала глибокий, майже вселенський смуток за чимось втраченим.

Нас повели довгими коридорами станції «Око-1». Освітлення автоматично підлаштовувалося під наш біоритм, стаючи м’яко-бурштиновим. Кожен мій крок фіксувався датчиками тиску в підлозі, а Оптимізатор у моїй голові вже почав примусову діагностику мого емоційного стану, надсилаючи заспокійливі імпульси, які я відчувала як легке оніміння в потилиці.

«Процедуру деінкапсуляції розпочато. Зберігайте спокій», — голос Оптимізатора тепер звучав майже полегшено, якщо таке слово взагалі можна застосувати до алгоритму. 

Тоді ж прозора оболонка на моїх руках почала вібрувати. Це не було приємне відчуття. Скоріше здавалося, що мільйони мікроскопічних кліщів водночас почали відриватися від моїх пор. Те печіння, що супроводжувало нанесення «другої шкіри», змінилося на різкий холод, наче я раптово занурила руки в крижану воду.

Матова плівка почала втрачати свою цілісність, розпадаючись на окремі мерехтливі острівці. Я спостерігала, як вона буквально розчиняється в повітрі, перетворюючись на той самий сріблястий пил, що колись її створив. Повітря станції вперше за довгий час торкнулося моєї шкіри. Це відчуття було настільки гострим, що я мимоволі здригнулася: кожен подих вентилятора здавався тепер грубим дотиком, від якого хотілося сховатися.