— 2 —

Ми вийшли з Маглева й пішли вперед. Спершу я дивилася на землю. Потім перевела погляд на Ілана. Він ішов попереду у своєму спортивному костюмі, наспівуючи собі під ніс якусь стару пісню.

Я ввімкнула чіп і спробувала обігнати Ілана. На моє здивування він був у такій самій добрій спортивній формі, як і в день нашого знайомства.

«І не скажеш, що тобі вже 30.» — надіслала йому повідомлення, а сама подумала, що навіть не розглядала до цього моменту версію того, що мене могли викликати через зміст послання, яке люди відправили ще з далекого XX століття. Адже тоді вони справді багато надсилали різних сигналів у космос. Але так і не отримавши відповіді, в якийсь день вирішили, що це більше не має сенсу. Та й вирушити в космос у них тоді не було можливостей. Тож до середини XXI століття всі подібні програми вже були закриті. Люди переключилися на розв’язання більш суттєвих на той момент проблем. І невдовзі зовсім забули про те, що колись марили космосом. От тільки космос, схоже, згадав про людей.

Хоч я йшла трохи позаду, подібні думки змусили мене знову перевести погляд на Ілана, але він лише ненадовго повернувся до мене, усміхнувся й знову пішов уперед.

У кожному його кроці відчувалася та сама звична зібраність, яка завжди дратувала й водночас заспокоювала мене. Але саме в цьому й була його особливість.

Ілан був трохи вищий за мене на зріст. Ішов так, ніби платформа належала тільки йому. Брюнет із коротким, але завжди акуратно укладеним волоссям.

Карі очі час від часу ковзали по боках, але найчастіше він дивився прямо, не відволікаючись, наче заздалегідь знав, куди йти. Його спортивний костюм сидів вільно, не сковуючи рухів, і водночас підкреслював форму — зручність для нього завжди була важливішою за показну красу.

Я ж прагнула до ідеалу в усьому, навіть якщо це здавалося не завжди можливим. У школі проходить конкурс? Лейя повинна зайняти там перше місце. Є університет, куди потрапити практично нереально? Отже, я буду навчатися саме там. Важко вивчати історію? Виклик прийнято — я досконало вивчу теорію й заповню архіви максимально рідкісними документами та артефактами. 

Вихідні? Ні, Лейя не втомлюється — вона завжди готова працювати. Адже саме тому Оптимізатор вибрав мене, чи не так? Мені ж нічого не загрожує, якщо я буду поводитися так, як зазвичай?

Поки я думала, ми вже підійшли до орбітального анкера. Його трос із вуглецевих нанотрубок і надміцного графенового волокна, протягнутий до станції‑противаги, було видно ще здалеку. Але я мало звертала на нього увагу. Для мене стало значно важливішим розгадати те, як Ілан опинився тут і чому вибрали саме нас.

Кабіна ліфта зачинила свої двері й почала підійматися по тросу за допомогою магнітної індукції. Енергію вона отримувала віддалено через лазерне випромінювання із Землі, від чого підйом у ліфті був плавним. Єдине, що ми відчували — це поступове зменшення ваги, доки не опинилися в повній невагомості. 

Незабаром крізь прозорі панелі кабіни проступили обриси станції. Спершу це були лише тонкі лінії конструкцій. Але чим ближче ми підіймалися, тим виразніше перед нами вимальовувалося ціле місто, підвішене над Землею.

Станція являла собою кільцеву платформу, що оберталася навколо тросу. Її сегменти були з’єднані мостами й переходами, а по зовнішньому ободу розташовувалися житлові та технічні модулі. Усередині кільця сяяли вогні — неонові смуги, що підсвічували доки й лабораторії. Здавалося, ніби ми наближаємося до живого організму, який дихає й пульсує в такт обертанню.

Коли кабіна сповільнила хід, я помітила величезні прозорі куполи, під якими розташовувалися сади й зони відпочинку. У невагомості дерева виглядали дивно — їхні корені закріплювали у спеціальних гравітаційних капсулах, а гілки тягнулися в різні боки.

Ліфт же зупинився в центральному вузлі станції. Це був величезний зал, де перетиналися десятки переходів. Стіни вкривали екрани, що транслювали дані про капсули, вантажі й людей, які прибували. Все працювало автоматично: жодної людини за стійкою, лише дрони, що ковзали повітрям і перевіряли документи. Проте нас все ж зустріла група в сріблястих уніформах. Їхні обличчя приховували прозорі маски, а рухи були точними й відпрацьованими. Один із них підняв руку, і перед очима спливло повідомлення: «Ласкаво просимо на станцію „ОКО‑1“. Прохання слідувати за нами для проходження ідентифікації.»

Ми рушили коридором, освітленим м’яким блакитним світлом. Стіни були гладкими, без жодної панелі чи видимого шва — ніби весь простір відлитий із одного матеріалу.

Час від часу повз нас пролітали дрони, що несли контейнери. Я помітила, що кожен контейнер був позначений символами, яких я раніше не бачила. Можливо, це були мітки об’єктів, знайдених разом із кораблем прибульців.

Я провжила йти… Коридор вивів нас до оглядової зали. Величезне вікно відкривало вид на Землю. Я затримала подих: навіть у нашому столітті це видовище все ще не стало звичним.

Ілан теж зупинився, але лише на секунду, після чого знову пішов уперед, ніби не хотів показувати емоцій. Чи просто не міг.

Увесь цей час чіп у основі черепа працював бездоганно, м’яко пригнічуючи сплески адреналіну. Саме тому новина про прибульців не викликала паніки — лише робочий азарт. Гормональний фон перебував під повним контролем Оптимізатора. Він був всюди.

Перед очима спливло системне повідомлення яскраво-оранжевого кольору: «Увага. Для забезпечення безпеки ваш нейроінтерфейс переводиться в режим “Чорного ящика”.»

Після чого я відчула тиск у потилиці. Це означало повну ізоляцію. Все, що я побачу чи відчую в карантинному секторі, не буде синхронізовано із загальним хмарним сховищем. Дані залишаться замкненими в моїй локальній пам’яті.

«Будь-яка спроба зовнішнього шерінгу заблокована. Режим автономії: 100%.»

Так ми з Іланом стали носіями таємниці, відрізаними від решти людства. Ще через якийсь час співробітники станції зупинилися перед масивними дверима. Після біометричного сканування ті відсунулися вбік, відкриваючи прохід у шлюзову камеру. Від хвилювання я випадково торкнулася ліктя Ілана й зустрілася з ним поглядом. Ми входили в зону, де правила XXVII століття переставали діяти. Мій внутрішній хронометр вивів цифри: 10:52.