Розділ 32. До того, як я народилася

У кімнаті стало так тихо, що Міра почула власне дихання.

Не тривожне. Не перелякане.

Наче вона стояла на краю чогось величезного й нарешті перестала тікати.

Перед нею залишалася Еліана.

Її мати.

Жива.

Та, яка знала відповідь на запитання, що переслідувало Міру від самого початку.

— Ким я була до того, як ти мене народила? — тихо запитала Міра.

Еліана не відповіла одразу.

Її обличчя змінилося. Зникла та впевненість, з якою вона щойно говорила про Архів, Межу й десятки реальностей. На мить Міра побачила перед собою не хранительку таємниць і не жінку, яка роками приховувала правду.

Просто матір.

Жінку, яка боялася.

— Ти була ніким, — нарешті сказала Еліана.

Міра ледь усміхнулася.

— Це дуже дивна відповідь.

— Бо це не вся відповідь.

У дальньому кутку кімнати щось клацнуло.

Срібний ключ, який Міра залишила на столі, сам повернувся в замку старої кам'яної скриньки.

Раз.

Другий.

Третій.

Потім скринька відкрилася.

Тео, який до цього мовчав біля дверей, різко випростався.

— Я нічого не робив.

— Знаємо, — сухо відповів Каель.

— Просто уточнив.

Міра не відводила погляду від скриньки.

Усередині лежав один предмет.

Старе дзеркало.

Не більше долоні заввишки, в чорній металевій оправі, вкритій тонкими лініями, схожими на тріщини. Але ці лінії не були тріщинами.

Вони нагадували карту.

Міра підійшла ближче.

У дзеркалі не було її відображення.

Замість цього вона побачила дитячу кімнату.

Світлу.

Теплу.

На підлозі лежали дерев'яні кубики, біля вікна стояла маленька колиска, а поруч сиділа дівчинка років чотирьох.

Міра.

Вона впізнала себе одразу.

Не за обличчям.

За поглядом.

Дівчинка тримала в руках чорний ключ.

Той самий, який Міра щойно бачила у своїй пам'яті за дверима тринадцятої реальності.

— Це було до твого народження, — сказала Еліана.

Міра повільно повернулася до неї.

— Я бачила це.

— Ні.

Еліана похитала головою.

— Ти бачила спогад. А це — те, що було раніше.

У дзеркалі чотирирічна Міра підняла голову.

І заговорила.

— Я не хочу, щоб вона мене знайшла.

Міра завмерла.

Голос дитини був її голосом.

Але слова вона пам'ятала вперше.

У дверях кімнати з'явилася Еліана — молодша, майже на двадцять років.

Вона присіла перед дівчинкою.

— Хто?

Дитина стиснула чорний ключ.

— Та, що була до мене.

Справжня Еліана в кімнаті зблідла.

Каель підійшов до дзеркала.

— Отже, вона вже знала про неї.

— Не знала, — тихо сказала Еліана.

— Тоді звідки дитина знала?

Еліана заплющила очі.

— Тому що це була не пам'ять.

Міра відчула, як холод проходить по спині.

— Що?

— Це було передчуття.

Дзеркало здригнулося.

Картинка змінилася.

Тепер Міра побачила іншу кімнату.

У ній не було дитячого ліжка.

Не було іграшок.

Не було Еліани.

Посеред темного приміщення стояла маленька Міра.

Навпроти неї — жінка.

Та сама.

Без імені.

Та, що була до неї.

Жінка простягнула руку.

— Ти можеш залишитися тут.

Чотирирічна Міра дивилася на неї мовчки.

— Тут немає Архіву. Немає правил. Немає інших версій тебе.

— А мама?

Жінка не відповіла.

Дівчинка похитала головою.

— Тоді я не залишуся.

Жінка вперше усміхнулася.

Не зло.

Навіть не сумно.

Наче саме цієї відповіді вона й чекала.

— Тоді ти повинна зробити вибір.

Міра в дзеркалі підняла чорний ключ.

— Я не буду вибирати.

У кімнаті стало темно.

Дзеркало згасло.

Міра стояла нерухомо.

— Це і є моя перша вибір? — прошепотіла вона.

— Ні, — відповіла Еліана.

— Тоді що?

Еліана підійшла ближче.

— Це було ще раніше.

Вона торкнулася пальцями краю дзеркала.

Поверхня затремтіла.

— До того, як ти стала Мірою Вейл, існувала лише можливість.

— Яка можливість?

Еліана подивилася їй просто в очі.

— Що ти взагалі народишся.

Міра мовчала.

Тео перестав навіть намагатися жартувати.

Ліора, яка стояла біля нього, тихо сказала:

— Тобто...

— Так, — перебила Еліана. — До Міри була можливість Міри.

Каель насупився.

— І хтось намагався зробити цю можливість реальною.

— Не хтось.

Еліана похитала головою.

— Я.

Це слово впало між ними важче за будь-яке закляття.

Міра не одразу зрозуміла його значення.

— Ти?

— Я хотіла дитину.

Еліана опустила очі.

— Але тоді я ще не знала, що Межа існує. Не знала про Архів. Не знала про версії світів. Я просто хотіла, щоб у мене була донька.

— І що пішло не так?

— Ти прийшла раніше.

Міра нахмурилася.

— Раніше за що?

Еліана підняла голову.

— Раніше, ніж я встигла тебе народити.

У кімнаті щось глухо загуркотіло.

Стіни агентства здригнулися.

Зі стелі посипалася пилюка.

Каель миттєво повернувся до дверей.

— Межа.

На його долоні спалахнуло світло.

Але воно не розгорнулося в закляття.

Світло просто зависло над рукою.

І почало гаснути.

— Це не Межа, — сказала Міра.

Вона відчула це.

Не очима.

Не магією.

Тим дивним внутрішнім відчуттям, яке завжди з'являлося, коли поруч була інша версія реальності.

— Це щось інше.

Підлога під ногами здригнулася ще раз.

На камені проступила тонка чорна лінія.

Вона повільно розповзалася, утворюючи коло.

А всередині кола з'явився символ Архіву.

Тільки цього разу вертикальна лінія в центрі була не одна.

Їх було дві.

Тео зблід.

— Міро...

— Бачу.

— Ні. Ти не розумієш.

Він показав на символ.

— У старих записах такого немає.

Каель нахилився ближче.

— Ти впевнений?