Розділ 26. Двері під агентством

Розділ 26. Двері під агентством

Агентство ніколи не було великим.

Дві кімнати на першому поверсі, маленька кухня, кабінет Тео, який давно перестав бути кабінетом і перетворився на склад деталей, та вузький коридор із дверима, які ніколи не зачинялися до кінця.

Підлога скрипіла.

Вікна пропускали протяги.

А вивіска над входом досі трималася на одному кріпленні, хоча Тео вже тричі обіцяв її полагодити.

Міра любила це місце.

Можливо, саме тому те, що зараз знаходилося під ним, лякало її більше, ніж усі вежі Архіву разом узяті.

— Я точно знаю, що тут не було підвалу, — повторив Тео.

Він стояв посеред кабінету, тримаючи ліхтар.

— Я особисто перевіряв фундамент.

— Навіщо?

— Бо ми з Ліорою сперечалися, чи можна поставити тут алхімічний котел.

Ліора зітхнула.

— Ти хотів поставити його прямо біля несучої стіни.

— Я хотів провести експеримент.

— Ти хотів підірвати будинок.

— Це різні речі.

Міра ледь усміхнулася.

А потім подивилася вниз.

Там, де раніше була звичайна дерев'яна підлога, тепер чорніла вузька лінія.

Вона поступово розширювалася.

Дерево не ламалося.

Воно просто зникало.

Під ним відкривалися кам'яні сходи.

Старі.

Дуже старі.

На першій сходинці світився символ.

Два кола, з'єднані тонкою лінією.

Такий самий, як на срібному ключі.

Міра стиснула його в долоні.

Ключ відгукнувся теплом.

— Він знає, що ми тут, — сказала Ліора.

— Ключ? — уточнив Тео.

— Двері.

— Це ще гірше.

Каель стояв трохи осторонь.

Він дивився на сходи так, ніби бачив не каміння, а давно забуту історію.

— Я ніколи не бачив цього місця.

Міра повернулася до нього.

— А ти мав би?

— Так.

— Чому?

Каель відповів після короткої паузи:

— Тому що це місце старше за Академію.

Вони спустилися вниз.

Попереду йшла Міра.

За нею — Каель, Ліора і Тео.

Арден залишився нагорі.

Не тому, що боявся.

Він просто сказав:

— Якщо це те, про що я думаю, я не маю права заходити.

Міра не стала питати чому.

Вона вже зрозуміла.

Це місце стосувалося її.

Не Архіву загалом.

Не Еліани.

Не старих експериментів.

Її.

Сходи закінчилися приблизно через тридцять кроків.

Перед ними був коридор.

На стінах не було факелів.

Але коли Міра ступила вперед, вони один за одним засвітилися.

Золотим світлом.

— Вона чекала на тебе, — тихо сказала Ліора.

— Хто?

— Хтось, хто створив це місце.

Міра провела рукою по стіні.

Під пальцями з'явилися літери.

«ЯКЩО ТИ ЦЕ ЧИТАЄШ, ЗНАЧИТЬ, ТИ ПОВЕРНУЛАСЯ.»

Міра застигла.

— Це Еліана.

Каель підійшов ближче.

— Так.

На стіні проступив наступний рядок.

«АЛЕ Я НЕ ЗНАЮ, ЯКА САМЕ ТИ.»

Міра відчула дивний холод.

— Що це означає?

Тео подивився на напис.

— Що вона передбачала...

Він замовк.

— Що?

— Що до цього місця можуть прийти різні версії Міри.

Ліора похитала головою.

— Але тут є тільки одна.

Тео подивився на Міру.

— Зараз.

Коридор закінчувався круглою залою.

У центрі стояв кам'яний стіл.

На ньому лежали три предмети.

Старий блокнот.

Маленьке дзеркало.

І дитяча дерев'яна іграшка.

Кінь.

Міра одразу впізнала його.

Такий самий вона бачила у першій реальності.

Вона підійшла ближче.

На іграшці були подряпини.

Дві маленькі букви.

М. Л.

Міра провела пальцями по дереву.

— Ми гралися ним.

Ліора тихо запитала:

— Ти згадуєш?

— Трохи.

Перед очима виникла картина.

Дві маленькі дівчинки бігали кімнатою.

Лея сміялася.

Міра тримала дерев'яного коня.

Еліана сиділа біля вікна.

А потім двері відчинилися.

У кімнату увійшов чоловік.

Молодий Арден.

Він тримав у руках срібний ключ.

— Мамо, — сказала маленька Міра.

Еліана підняла голову.

— Він знайшов нас.

Спогад обірвався.

Міра різко вдихнула.

— Хто?

Каель подивився на неї.

— Хто знайшов вас?

Міра не відповіла.

Вона знала.

Але не хотіла вимовляти це ім'я.

Тоді дзеркало на столі здригнулося.

Його поверхня потемніла.

З'явилося відображення.

Не Міри.

Еліани.

— Міро.

Голос був тихим.

Міра завмерла.

Вона стояла перед дзеркалом, не в змозі відвести погляд.

— Якщо ти це бачиш, значить, я помилилася.

Міра відчула, як забилося серце.

— У чому?

Еліана дивилася прямо на неї.

— Я думала, що зможу сховати тебе назавжди.

— Від кого?

Еліана опустила погляд.

— Від того, хто створив Архів.

Тео перестав дихати на секунду.

Каель підійшов ближче.

— Це неможливо.

Еліана ніби почула його.

Вона повернула голову.

— Каелю.

Він застиг.

— Якщо ти поруч із нею, значить, ти знову не послухав мене.

Каель гірко усміхнувся.

— Я ніколи не був особливо слухняним.

На обличчі Еліани з'явився сумний вираз.

— Саме тому я й довіряла тобі.

Міра перевела погляд з одного на іншого.

— Що сталося?

Еліана дивилася на неї.

— Ми думали, що Архів — це місце.

— А він не місце?

— Ні.

Пауза.

— Архів — це пам'ять.

Міра нахмурилася.

— Ти вже казала це.

— Ні, Міро.

Еліана похитала головою.

— Ти ще не зрозуміла.

Її голос став тихішим.

— Архів пам'ятає не те, що було.

Міра відчула холод.

— А що?

Еліана подивилася їй просто в очі.

— Те, що могло бути.

Дзеркало тріснуло.

Не розбилося.

Лише одна тонка тріщина пройшла через його центр.

А за нею з'явився інший коридор.

Міра побачила десятки дверей.