Розділ 25. Та, якою Міра могла стати

Розділ 25. Та, якою Міра могла стати

Тринадцятий удар дзвона ще довго стояв у повітрі.

Він не згасав, як звичайний звук.

Він розходився містом хвилями, проходив крізь кам'яні стіни Вежі, змушував тремтіти скло у вікнах і відлунював десь далеко, там, де вже не було вулиць.

Міра дивилася на напис у небі.

«ЗАЛИШИЛОСЯ 72 ГОДИНИ.»

Три цифри.

Три дні.

Знову.

Архів любив відлік.

Наче все життя Міри можна було вкласти в кілька цифр, поставити крапку й дочекатися, поки вона зробить потрібний вибір.

Але цього разу вона не відчула страху.

Лише втому.

— Сімдесят дві години, — тихо промовив Тео. — Це багато чи мало?

— Для чого? — запитала Ліора.

— Для кінця світу.

Вона глянула на нього.

— Тео.

— Що?

— Не допомагає.

— Я знаю.

Він зітхнув.

— Але якщо перестану жартувати, почну кричати.

Міра ледь усміхнулася.

Навіть зараз.

Особливо зараз.

Вона перевела погляд на жінку з білим волоссям.

Тринадцяту.

Та стояла трохи осторонь, ніби не була частиною цієї реальності.

Її обличчя нагадувало Міру.

Не точно.

Очі були іншими.

Риси — гострішими.

У погляді не було тієї впертої живої цікавості, яка завжди видавала Міру.

Там була втома.

Глибока.

Майже бездонна.

— Ти сказала, що була мною, — промовила Міра.

— Так.

— Коли?

Тринадцята подивилася на неї.

— Після того, як ти зробила другий вибір.

Міра насупилася.

— Який?

— Ти ще не зробила його.

— Тоді як ти можеш існувати?

На обличчі жінки з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ось це і є проблема.

Усі вони перейшли до нижньої зали Вежі.

Там було холодніше.

Кам'яні стіни вкривалися тонким шаром інею, хоча надворі стояло тепло.

Арден запалив старі світильники.

Їхнє світло було слабким, жовтим, майже домашнім.

На довгому столі лежали карти, книги та кілька артефактів, які Тео встиг витягнути зі своєї сумки.

Каель стояв біля вікна.

Ліора сиділа поруч із Леєю.

Дівчинка мовчала.

Міра не могла перестати дивитися на Тринадцяту.

Нарешті вона сіла навпроти неї.

— Розкажи.

— Про що?

— Про мене.

Тринадцята підняла очі.

— Ти не хочеш знати.

— Це вирішувати мені.

— Саме це ти й сказала тоді.

Міра завмерла.

— І що сталося?

Тринадцята провела пальцями по краю чашки.

— Ти врятувала один світ.

— Який?

— Свій.

— А інші?

Тиша.

Відповідь була очевидною.

Міра відчула, як стискається серце.

— Я їх знищила?

— Ні.

Тринадцята похитала головою.

— Ти зробила дещо гірше.

Тео перестав перебирати інструменти.

— Що може бути гірше за знищення світу?

Тринадцята подивилася на нього.

— Ти залишила його жити.

Ніхто не зрозумів.

Вона продовжила:

— Світ залишився існувати, але без людей, яких ти любила. Без пам'яті. Без минулого. Він став порожньою версією того, що мав бути.

Міра відчула холод.

— А ти?

— Я залишилася там.

Тринадцята розповідала без поспіху.

У її словах не було драматизму.

Саме тому вони звучали страшніше.

В одній із реальностей Міра відкрила всі двері Архіву.

Не одну.

Не дві.

Усі.

Вона хотіла звільнити кожну можливість.

Кожен світ.

Кожну версію людей, які колись могли існувати.

Але Архів не був створений для свободи.

Він був створений для збереження.

І коли всі двері відкрилися одночасно, реальності почали змішуватися.

Спогади людей стали чужими.

Діти пам'ятали батьків, яких ніколи не мали.

Міста пам'ятали війни, які ніколи не відбувалися.

Люди прокидалися з іменами, яких ніколи не носили.

А потім почали зникати самі.

Не помирати.

Зникати з пам'яті.

Наче їх ніколи не було.

— І тоді ти зрозуміла, що зробила? — запитала Міра.

— Ні.

Тринадцята усміхнулася сумно.

— Спочатку я думала, що все ще можна виправити.

— А потім?

— Потім я побачила Архів.

— Що з ним?

— Він більше не зберігав реальності.

Тринадцята підняла очі.

— Він почав вибирати.

Каель повільно відійшов від вікна.

— Архів не може самостійно обирати.

Тринадцята подивилася на нього.

— Ти досі так думаєш?

— Так.

— Тоді чому він поставив Мірі відлік?

Каель замовк.

— Чому створив дванадцять сонць?

Він не відповів.

— Чому показав їй Лею?

Міра відчула, як Лея сильніше стиснула її руку.

Тринадцята продовжила:

— Бо він навчився.

— Чому?

— У нього був учитель.

Усі подивилися на неї.

— Хто?

Тринадцята перевела погляд на Міру.

— Ти.

Тиша стала майже фізичною.

— Я?

— Архів не знав, що таке вибір.

— Але я його навчила?

— Ти навчила його тому, що вибір має наслідки.

Міра відчула, як у голові складаються уламки.

Перший світ.

Еліана.

Лея.

Дванадцять реальностей.

Тринадцята.

Архів.

Усе було пов'язане.

Але залишалося головне питання.

— Якщо ти я...

Вона зробила паузу.

— Чому ти прийшла сюди?

Тринадцята подивилася на неї довше, ніж раніше.

— Щоб зупинити тебе.

Тео різко підвівся.

— Ось тепер мені це не подобається.

— Мені теж, — сказала Ліора.

Каель став поруч із Мірою.

— Вона не торкнеться її.

Тринадцята навіть не подивилася на нього.

— Я не збираюся її вбивати.

— Тоді що?

— Переконати.

— У чому?

Тринадцята відповіла:

— Що цього разу ти повинна дозволити одному світу зникнути.

Міра відчула, як усередині щось обірвалося.

Знову.

Та сама пастка.

Тільки тепер вона мала інше обличчя.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, який світ доведеться залишити.