Розділ 23. Той, хто знайшов їх

Розділ 23. Той, хто знайшов їх

Темрява після останніх слів здалася Мірі майже живою.

Вона не просто огорнула кімнату — вона наче заповнила собою кожен кут, просочилася крізь кам'яні стіни й зависла між двома сестрами.

Лея все ще тримала Міру за руку.

Її пальці були холодними.

— Не дивись туди, — прошепотіла дівчинка.

Міра завмерла.

— Куди?

— У темряву.

— Чому?

Лея підняла на неї золоті очі.

— Бо він хоче, щоб ти його побачила.

Міра відчула, як поруч напружився Каель.

Його рука вже лежала на руків'ї артефакта, але він не витягнув його. Каель знав: у місцях, де реальність нестабільна, необережна магія могла зробити більше шкоди, ніж користі.

Тео тихо вилаявся.

— Це, мабуть, найгірша ситуація за весь час існування нашого агентства.

Ліора озирнулася.

— Ти серйозно зараз про агентство?

— А що мені робити? — так само тихо відповів Тео. — У нас немає інструкції на випадок зустрічі з невідомою істотою, яка знає, що ми існуємо, може говорити крізь темряву і, судячи з усього, шукає двох людей, яких не повинно існувати.

— Ти можеш хоча б не жартувати?

— Я не жартую. Я панікую конструктивно.

Міра ледве стримала усмішку.

Навіть зараз Тео залишався Тео.

І це чомусь допомагало.

Вона знову подивилася вперед.

— Хто ти?

Відповіді не було.

Лише слабкий шелест.

Наче хтось провів пальцями по старих сторінках книги.

Потім у темряві спалахнула одна точка.

Золота.

Друга.

Третя.

Вони почали складатися в лінію.

Лінія перетворилася на дверний отвір.

А за ним з'явився силует.

Чоловічий.

Високий.

Нерухомий.

— Нарешті, — промовив він.

Міра зробила крок уперед.

Каель одразу схопив її за плече.

— Не поспішай.

— Він знайшов нас.

— Саме тому не поспішай.

Міра повернулася до нього.

— Каелю, якщо він шукав нас стільки часу, він уже знає, де ми.

Каель на мить замовк.

— Знаю.

— Тоді ховатися безглуздо.

— Я не хочу ховати тебе.

— А що хочеш?

Він подивився їй просто в очі.

— Щоб цього разу ти не мусила рятувати всіх сама.

Міра нічого не відповіла.

А силует у дверях тихо засміявся.

— Ви досі думаєте, що маєте вибір.

Голос був спокійним.

Майже ввічливим.

Саме це лякало найбільше.

Світло повернулося раптово.

Силует став людиною.

Міра впізнала його не одразу.

Чоловік був молодим — можливо, років тридцяти.

Темне волосся.

Сірі очі.

На лівій руці — чорна смуга, що нагадувала магічний шрам.

Але найбільше Міру вразило інше.

Він був схожий на Каеля.

Не зовні.

Магією.

Її майже не було.

Так само, як у Міри.

Каель зробив крок уперед.

— Ти.

Чоловік усміхнувся.

— Нарешті впізнав.

Тео подивився на Каеля.

— Я дуже сподіваюся, що зараз ти скажеш, хто це.

Каель мовчав.

Незнайомець відповів за нього:

— Мене звали Нуль.

Міра насупилася.

— Звали?

— Так.

— А зараз?

Чоловік подивився на неї.

— Зараз у мене немає імені.

Лея сховалася за Міру.

Незнайомець це помітив.

Його обличчя на мить стало сумним.

— Ти виросла.

Лея здригнулася.

— Я тебе пам'ятаю.

Міра різко повернула голову до неї.

— Звідки?

Лея не відповіла.

Натомість Нуль сказав:

— Я приходив до неї, коли вона була маленькою.

— Для чого?

— Щоб переконатися, що вона ще жива.

Міра відчула холод у грудях.

— Хто ти для неї?

Нуль подивився на Лею.

— Я той, хто мав її забрати.

— Але не забрав.

— Ні.

— Чому?

Він глянув на Каеля.

— Бо одного разу вже зробив неправильний вибір.

Каель зблід.

— Не починай.

— Ти боїшся початку?

— Я боюся повторення.

Нуль посміхнувся.

— Це одне й те саме.

Міра відчула, що щось не сходиться.

— Якщо ти прийшов забрати Лею, чому говориш про неправильний вибір?

Нуль перевів погляд на неї.

— Бо Лея ніколи не була причиною.

— Причиною чого?

— Початку Архіву.

В кімнаті стало тихо.

Міра подивилася на Ардена.

Він відвів очі.

Цього було достатньо.

— Ти знаєш.

Арден повільно кивнув.

— Частково.

— Тоді поясни.

— Не тут.

— Чому?

— Тому що ця кімната слухає.

Тео завмер.

— Вибачте, що?

Арден подивився на стіни.

— Перша пам'ять — не просто місце. Вона записує все, що тут сказано.

Міра озирнулася.

Тепер вона помітила тонкі золоті лінії між камінням.

Вони нагадували сторінки.

— Архів?

— Його найстаріша частина.

Нуль тихо додав:

— І він уже прокинувся.

У ту саму мить одна зі стін засвітилася.

На ній почали з'являтися слова.

«МІРА ВЕЙЛ.»

Потім:

«ЛЕЯ ВЕЙЛ.»

Міра затамувала подих.

А під їхніми іменами з'явився третій рядок.

«ПОМИЛКА ВИЯВЛЕНА.»

Ліора прошепотіла:

— Що це означає?

Нуль відповів:

— Що Архів зрозумів: ви обидві вижили.

Міра підійшла до стіни.

Золоті літери змінилися.

«ОДНА МАЛА ЗАЛИШИТИСЯ.»

Потім:

«ОДНА МАЛА ПІТИ.»

Ще один рядок:

«АЛЕ ОБИДВІ ЗАЛИШИЛИСЯ.»

Міра відчула, як у неї стискаються пальці.

— Це неправда.

Лея подивилася на неї.

— Ні.

— Що?

— Він не помилився.

Міра повернулася.

— Лея?

Дівчинка говорила дуже тихо.

— Я мала залишитися.

— А я?

— Ти мала піти.

— Куди?

Лея підняла погляд.

— У світ, де ти зараз живеш.

Міра відчула, як спогади починають повертатися.

Не всі.

Лише уламки.

Дитяча кімната.

Еліана.