Розділ 20. Вежа першого вибору

Розділ 20. Вежа першого вибору

Міра ступила за двері.

На мить їй здалося, що вона просто вийшла з однієї кімнати в іншу.

Під ногами була тверда кам'яна бруківка. Над головою висіло бліде ранкове небо, крізь яке ледве пробивалося сонячне світло. Десь далеко кричав птах. Вітер ворушив листя на деревах, і звичайний, майже мирний звук цього шелесту здався Мірі чимось неймовірним після безкінечних коридорів Архіву.

Вона зробила ще один крок.

І тільки тоді зрозуміла, що всі інші залишилися позаду.

— Міро!

Голос Каеля долинув крізь дверний отвір.

Вона озирнулася.

Каель стояв на самому порозі, Тео й Ліора — трохи далі. Астра не пішла за ними. Еліан теж залишилася по той бік.

Міра хотіла щось сказати, але не встигла.

Двері за нею почали повільно зачинятися.

Каель зробив крок вперед.

— Я йду з тобою.

Міра кивнула.

— Знаю.

Двері зачинилися.

Світ змінився.

Тепер вони були лише вдвох.

Попереду простягалося місто.

Міра повільно озиралася, намагаючись упіймати хоча б одну знайому деталь. Вулиця була майже такою самою, як у її світі, але водночас іншою. Будинки здавалися старшими. На фасадах не було звичних міських знаків. Ліхтарі світилися не магічним блакитним, а теплим золотим світлом. Навіть повітря пахло інакше — пилом, старим камінням і дощем, хоча небо залишалося сухим.

Міра раптом відчула дивне відчуття.

Наче вона повернулася додому.

І саме це налякало її найбільше.

— Ти теж це відчуваєш? — запитала вона.

Каель не відповів одразу.

Він дивився вперед.

Там, над дахами будинків, височіла вежа.

Величезна.

Чорна.

Її стіни не відбивали світло — вони його поглинали. Вежа була настільки високою, що верхівка губилася серед хмар.

На самому вершечку горів один золотий вогонь.

— Так, — нарешті сказав Каель. — Відчуваю.

— Що це?

— Не знаю.

Міра подивилася на нього.

— Ти серйозно?

— Цього разу — так.

Вона майже усміхнулася.

Майже.

— Тоді нам точно треба туди.

Каель глянув на неї.

— Ти вже вирішила?

— Ні.

Вона знову подивилася на вежу.

— Але я знаю, що відповідь буде там.

Вони рушили вперед.

Чим ближче вони підходили до вежі, тим тихішим ставало місто.

Спочатку зникли голоси людей.

Потім звуки кроків.

Потім навіть вітер.

На останній вулиці Міра помітила дивну річ: будинки були порожні.

Двері відчинені.

Вікна незачинені.

На столах залишалися чашки.

На мотузках сушився одяг.

Але людей не було.

— Тут хтось жив, — сказала Міра.

Каель кивнув.

— І зовсім недавно.

— Де вони?

Він не відповів.

Міра не стала питати вдруге.

Вона вже знала, що відповідь їй не сподобається.

Біля підніжжя вежі стояли сходи.

Сотні кам'яних сходинок вели нагору.

На першій було викарбувано:

«ВЕЖА ПЕРШОГО ВИБОРУ».

Міра провела пальцями по напису.

Камін був холодним.

— Першого вибору, — повторила вона.

— Схоже, тут усе почалося.

— Не все.

Міра підняла очі.

— Але щось дуже важливе.

Вони почали підніматися.

На середині шляху Міра раптом зупинилася.

Перед нею стояла маленька дитяча іграшка.

Дерев'яний кінь.

Старий, потертий, з подряпиною на боці.

Вона не знала чому, але від одного погляду на нього їй стало важко дихати.

Вона нахилилася й торкнулася іграшки.

Світ навколо здригнувся.

На секунду Міра побачила маленьку дівчинку.

Чотири роки.

Темне волосся.

Великі очі.

Дівчинка сиділа на цих самих сходах і тримала дерев'яного коня.

Міра знала її.

Це була вона сама.

— Міро?

Голос Каеля повернув її назад.

Вона різко відсмикнула руку.

— Я бачила себе.

— Що саме?

— Дитиною.

Каель подивився на іграшку.

— Спогад?

— Не знаю.

Міра піднялася.

— Але вона була тут.

Каель не заперечив.

Вони продовжили підйом.

Двері вежі виявилися важчими, ніж Міра очікувала.

На них не було ручки.

Лише долоня, вирізана в камені.

Міра приклала руку.

Вежа відреагувала миттєво.

По стінах пробігли золоті лінії.

Одна.

Друга.

Сотні.

Вони склалися в величезний символ, який Міра вже бачила в Архіві.

Коло.

Вертикальна лінія.

Але тепер усередині символу була ще одна маленька крапка.

Каель насупився.

— Цього знака я не бачив.

— А я бачила.

— Де?

— У своїх спогадах.

Двері відчинилися.

За ними була величезна кругла зала.

Порожня.

Посередині стояв кам'яний постамент.

На ньому лежала книга.

Стара.

З товстою чорною обкладинкою.

Міра відчула, як її серце пришвидшилося.

— Вона чекала на нас.

Каель залишився біля дверей.

— Не торкайся.

— Ти ж знаєш, що я все одно торкнуся.

— Так.

Міра підійшла до постаменту.

На обкладинці не було назви.

Лише один знак.

Її знак.

Вона торкнулася книги.

Сторінки самі перегорнулися.

На першій з'явився напис:

«ПЕРША МІРА.»

На другій:

«ПЕРШИЙ ВИБІР.»

На третій:

«ПЕРШИЙ СВІТ.»

Міра перегорнула сторінку.

Там була намальована маленька дівчинка.

Поруч стояла Еліана.

А біля них — чоловік.

Міра завмерла.

Чоловік мав темне волосся і світлі очі.

На його руці був шрам у формі півмісяця.

Вона знала цей шрам.

Бо такий самий знак щойно з'явився на її зап'ясті.

Міра провела пальцем по малюнку.

— Це він.

Каель підійшов ближче.

— Хто?

Вона не могла відповісти одразу.

Їй здавалося, що слово застрягло в горлі.

— Мій батько.

У ту ж мить книга закрилася.

І в залі пролунав голос: