Розділ 16. Дитина за дверима

Розділ 16. Дитина за дверима

Тиша після дитячого голосу була страшнішою за будь-який крик.

— Мамо?

Одне слово.

Звичайне.

Майже буденне.

Але тут, у Архіві Неможливого, воно прозвучало так, ніби хтось поклав камінь просто Мірі на груди.

Вона не рухалася.

Каель стояв поруч, напружений до межі.

Тео повільно опустив руку, якою ще кілька секунд тому тримав Ліору за плече.

— Я правильно почув? — прошепотів він.

— На жаль, — відповіла Ліора.

— Просто хотів переконатися.

Міра дивилася на одинадцяті двері.

— Там дитина.

— Можливо, — сказав Каель.

Вона повернулася до нього.

— Ти теж це чув.

— Так.

— Тоді чому «можливо»?

Каель на мить замовк.

— Тому що ми вже бачили, як Архів створює голоси, спогади й образи. Він може показати те, чого ніколи не існувало.

— А може показати те, що ще не існує, — тихо сказала Міра.

Каель не заперечив.

За дверима знову почувся звук.

Цього разу не стук.

Крок.

Маленький.

Обережний.

Потім ще один.

Міра відчула, як у неї похололи долоні.

— Вона йде сюди.

Тео подивився на чорний ключ у її руці.

— А ключ?

Міра опустила очі.

Напис на ньому змінився.

Тепер там було:

«ВІДКРИЙ, ЯКЩО ГОТОВА ПОЧУТИ ПРАВДУ.»

— Дуже зручно, — пробурмотів Тео. — Я люблю предмети, які створюють емоційний тиск.

Ліора глянула на нього.

— Це не допомагає.

— Знаю. Але якщо я перестану жартувати, почну кричати.

— Тоді жартуй.

Міра майже усміхнулася.

Майже.

Потім подивилася на Каеля.

— Я відкрию.

— Я знаю.

— Ти не будеш мене зупиняти?

— Ні.

— Чому?

Він зустрів її погляд.

— Бо цього разу я хочу бути поруч, а не перед тобою.

Міра кілька секунд мовчала.

Потім вставила ключ у замок.

Він повернувся сам.

І двері відчинилися.

За дверима була кімната.

Звичайна.

Настільки звичайна, що це здавалося неправильним.

Світлі стіни.

Дерев'яна підлога.

Вікно.

Невелике ліжко.

На підлозі лежали іграшки.

На полиці стояли книжки.

На столі — чашка, наполовину наповнена молоком.

Тео повільно зайшов усередину.

— Це...

— Будинок, — сказала Ліора.

— Ні. Я мав на увазі...

Він не договорив.

На стіні висіла фотографія.

На ній були Міра і Каель.

А між ними — маленька дитина.

Приблизно п'яти років.

У Міри перехопило подих.

— Цього не може бути.

Каель підійшов до фотографії.

Його обличчя стало кам'яним.

— Це не фотографія.

— Що?

Він торкнувся рамки.

— Магічний запис.

— Тобто?

— Вона показує не минуле.

Міра подивилася на нього.

— А майбутнє?

Каель похитав головою.

— Не зовсім.

Він провів пальцями по краю рамки.

— Вона показує подію, яка має найбільшу ймовірність статися, якщо ми зробимо певний вибір.

Тео підійшов ближче.

— Тобто дитина може бути реальною?

— Може.

— Але не обов'язково.

— Так.

Тео видихнув.

— Нарешті щось, що звучить майже нормально.

Міра дивилася на фотографію.

На ній вона усміхалася.

Не так, як зараз.

Там вона була спокійною.

Щасливою.

Каель стояв поруч.

А дитина тримала його за руку.

Міра торкнулася скла.

— Я не пам'ятаю цього.

— Бо цього ще не було, — сказав Каель.

— Тоді чому Архів показує це нам?

Жінка з першої кімнати залишилася біля дверей.

— Бо він не показує майбутнє.

Міра повернулася.

— Тоді що?

— Він показує ціну вибору.

У кімнаті стало тихо.

— Якого вибору? — запитала Міра.

Жінка подивилася на фотографію.

— Того, який ти зробиш щодо своєї сестри.

Міра завмерла.

— Ти казала, що Архів хоче змусити мене вибрати між нами.

— Так.

— А тепер показує дитину?

— Так.

— Навіщо?

— Щоб ти боялася втратити майбутнє.

Міра насупилася.

— Тобто він маніпулює мною.

— Архів не вважає це маніпуляцією.

— А як він це називає?

— Необхідністю.

Каель різко сказав:

— Саме так починаються всі катастрофи.

Жінка повернула до нього голову.

— Ти вже говорив це.

— І знову говоритиму.

— Ти не змінився.

Каель холодно усміхнувся.

— Це комплімент?

— Ні.

— Шкода.

Міра перевела погляд між ними.

— Ви двоє знаєте більше, ніж говорите.

Жінка відповіла:

— Так.

— Тоді говоріть.

Вона довго дивилася на Міру.

— Є причина, чому Архів не може просто знищити тебе.

— Яка?

— Ти єдина, хто може змінити його правила.

Міра відчула знайоме напруження в пальцях.

— Я не створюю магію.

— Саме тому.

Ліора тихо сказала:

— Вона змінює те, що вже існує.

— І Архів — не виняток.

Міра подивилася на свої руки.

— Тобто я можу змінити Архів?

— Можеш.

— А що станеться?

Жінка відповіла не одразу.

— Ніхто не знає.

— Знову.

— Так.

Міра гірко усміхнулася.

— Чудово. Я починаю звикати.

Раптом із сусідньої кімнати пролунав сміх.

Дитячий.

Міра різко обернулася.

— Вона там.

Каель одразу став перед нею.

— Не поспішай.

— Каелю...

— Ми не знаємо, що там.

— Це дитина.

— А якщо ні?

Міра подивилася на нього.

— Тоді я хочу знати, що це.

Вони рушили вперед разом.

За наступними дверима була маленька кімната.

На підлозі сиділа дівчинка.

Вона малювала.

Темне волосся.

Знайомі очі.

Та сама дитина з голосу.

Вона підняла голову.

— Привіт.

Міра завмерла.

Дівчинка усміхнулася.

— Ти прийшла.

— Хто ти?

— Ти вже знаєш.

— Я хочу почути від тебе.

Дівчинка відклала олівець.