Розділ 15. Одинадцяті двері

Розділ 15. Одинадцяті двері

Темрява тривала лише кілька секунд.

Але Мірі здалося, що минула ціла година.

Вона стояла нерухомо, намагаючись зрозуміти, чи справді щойно почула власний голос.

Старший.

Втомленіший.

І страшенно знайомий.

— Не відкривай одинадцяті двері.

Слова ще звучали в голові.

А потім:

Там є я.

— Міро.

Голос Каеля повернув її до реальності.

— Я тут.

— Ти впевнена?

Вона хотіла відповісти одразу, але зупинилася.

— Ні.

Каель насупився.

— Чесно.

— Я не знаю, що зараз означає «впевнена».

Поруч почувся голос Тео:

— Пропоную домовитися, що сьогодні ми взагалі не будемо використовувати слова «неможливо», «нормально» і «все під контролем».

Ліора тихо видихнула.

— Останнє слово можеш викреслити назавжди.

Раптом десь попереду знову з'явилося світло.

Не яскраве.

Слабке золотаве сяйво пробивалося крізь темряву.

Жінка, яку вони зустріли за дверима, стояла біля краю платформи.

Її обличчя було спокійним.

Але тепер Міра помітила те, чого раніше не бачила.

На її зап'ясті була тонка чорна лінія.

Така сама, як у Міри з'явилася після першої зустрічі з Архівом.

— Ви знали, що це станеться, — сказала Міра.

Жінка не заперечувала.

— Я знала, що Архів спробує втекти.

— Але не знали куди?

— Знала.

Міра відчула, як усередині підіймається роздратування.

— Тоді чому ви не сказали?

— Бо якби сказала, ти б пішла туди.

— Можливо.

— Ні. Ти точно пішла б.

Тео тихо пробурмотів:

— Вона її вже непогано знає.

Міра кинула на нього погляд.

— Не допомагай.

— Я намагаюся.

Жінка повернулася до них.

— Архів не є місцем.

— Але ми знаходимося в ньому, — заперечила Ліора.

— Ви знаходитеся всередині його пам'яті.

Каель нахмурився.

— Тоді що таке Архів насправді?

Жінка подивилася на нього.

— Вибір, який ніхто не захотів зробити.

Каель довго мовчав.

— Це не пояснення.

— Для тебе — ні.

— Тоді поясни.

Жінка вперше втратила спокій.

— Ти хочеш пояснень? Добре.

Вона зробила крок до нього.

— Архів був створений для того, щоб зберігати альтернативи. Але з часом він навчився розуміти їх. Потім — порівнювати. Потім — створювати.

— І зрештою він вирішив, що має право обирати, яка реальність повинна існувати, — закінчив Каель.

— Так.

— Хто дав йому це право?

— Ніхто.

Міра відчула неприємний холод.

— Тоді чому він це робить?

Жінка подивилася на неї.

— Бо його створили саме для цього.

Тиша.

Тео першим порушив її:

— Звучить як дуже погано продумана система.

— Це була не система.

— А що?

— Захист.

Міра насупилася.

— Від чого?

Жінка відповіла не одразу.

— Від нас.

Земля під ногами здригнулася.

Цього разу сильніше.

На відстані одна за одною почали спалахувати двері.

Десятки.

Сотні.

Кожна мала свій номер.

I.

II.

III.

...

IX.

Міра завмерла.

Десяте коло залишалося темним.

Але одинадцяте...

Його не мало бути.

На чорній стіні повільно проступили дві вертикальні лінії.

Потім між ними з'явилася цифра.

XI.

— Ось і вони, — прошепотіла жінка.

Каель різко повернувся до Міри.

— Не підходь.

— Я й не збиралася.

— Міро.

— Каелю, я сказала, що не збираюся.

— Тоді чому ти вже йдеш?

Міра опустила очі.

Вона справді зробила крок.

— Я не...

Вона замовкла.

Її ноги рухалися самі.

Ні.

Не самі.

Щось кликало її.

Не словами.

Відчуттям.

Наче за дверима залишилася частина її власної пам'яті.

— Міро!

Каель схопив її за руку.

Вона зупинилася.

— Відпусти.

— Ні.

— Каелю.

— Я вже один раз дозволив тобі піти туди, звідки люди не повертаються.

Вона подивилася йому в очі.

— І я повернулася.

— Цього разу може бути інакше.

— Саме тому я повинна знати, що там.

— Ні.

— Ти не можеш вирішувати за мене.

Каель замовк.

Міра бачила, як ці слова влучили точно в те місце, про яке вони сперечалися ще від початку цієї історії.

Він повільно відпустив її руку.

— Я знаю.

Міра здивувалася.

— Але?

— Але я все одно боюся.

Це прозвучало настільки просто, що вона не знайшла відповіді.

Тео відвернувся.

Ліора теж.

Ніхто не хотів втручатися в цю розмову.

Міра тихо сказала:

— Я теж.

Каель кивнув.

— Тоді не йди сама.

Вона подивилася на нього.

— Добре.

Тео одразу підняв руку.

— А можна я теж скажу щось драматичне?

— Ні, — одночасно відповіли Міра і Каель.

— Я просто хотів сказати, що теж піду.

Ліора зітхнула.

— Я навіть не питатиму, чому.

— Бо ви без мене загубитеся.

— Ми буквально перебуваємо в архіві альтернативних реальностей.

— От саме.

Вони підійшли до одинадцятих дверей.

Чим ближче вони були, тим сильніше Міра відчувала дивне тепло.

Не магічне.

Домашнє.

Це відчуття налякало її більше за будь-яку загрозу.

За дверима могло бути щось знайоме.

Щось, чого вона не пам'ятала.

Щось, що чекало на неї давно.

Жінка залишилася позаду.

— Ви не йдете? — запитала Ліора.

— Ні.

— Чому?

— Бо за цими дверима починається не моя історія.

Міра обернулася.

— А чия?

Жінка відповіла:

— Твоя.

Двері почали відкриватися.

Повільно.

Без скрипу.

За ними не було темряви.

Там стояв будинок.

Міра впізнала його одразу.

Хоча ніколи не бачила.

Старий кам'яний будинок на пагорбі.