Розділ 14. Та, з якої все почалося

Розділ 14. Та, з якої все почалося

Двері відчинилися без жодного звуку.

За ними не було ні коридору, ні кімнати, ні темряви.

Там було небо.

Не звичайне — чорне, всіяне мільйонами зірок, які світили так близько, ніби їх можна було торкнутися рукою. Між ними повільно пливли уламки чогось схожого на скло. У кожному уламку відбивалася інша картина: місто, якого Міра не знала; Академія без Сьомої вежі; Каель, старший за теперішнього; Тео, який стояв у незнайомій лабораторії; маленька Еліана, що бігла через поле.

Міра зробила крок уперед.

— Не поспішай, — тихо сказав Каель.

Вона зупинилася.

— Я вже починаю ненавидіти цю фразу.

— Я теж.

Тео, який стояв позаду них, нервово потер долоні.

— Чудово. Принаймні в чомусь ми всі одностайні.

Ліора не усміхнулася.

Вона дивилася крізь двері, примружившись.

— Там немає магічного поля.

— Є, — заперечив Каель. — Просто воно не схоже на те, що ми звикли бачити.

— Це не магія?

— Магія. Але дуже стара.

Міра повернулася до нього.

— Наскільки стара?

Каель не відповів одразу.

Це мовчання було достатньою відповіддю.

— Каелю.

— Старіша за Академію.

Тео тихо присвиснув.

— А я думав, що найгірше, що може статися сьогодні, — це зустріти ще одного тебе.

— Не нагадуй, — пробурмотів Каель.

Міра знову подивилася вперед.

У глибині зоряного простору стояла жінка.

Вона була далеко, але Міра бачила її так чітко, наче та стояла за кілька кроків.

Темне волосся спадало їй на плечі. На ній була довга світла сукня, поверх якої лежав плащ, вкритий тонкими сріблястими символами. Її обличчя було спокійним.

Надто спокійним.

Жінка дивилася просто на Міру.

— Нарешті, — сказала вона.

Її голос не лунав у просторі.

Він лунав у голові.

Міра відчула, як по спині пробіг холод.

— Ви Еліана?

Жінка ледь усміхнулася.

— Ні.

— Тоді хто ви?

Жінка зробила крок.

І світ навколо неї здригнувся.

— Питання неправильне.

Каель напружився.

— Що це означає?

Жінка перевела погляд на нього.

На мить її спокій зник.

У її очах з'явився біль.

— Ти.

Каель завмер.

— Ми знайомі?

— У деяких світах — так.

— А в цьому?

— У цьому ти ще не зробив того, що зробив там.

Міра відчула, як усередині все стиснулося.

— Знову загадки.

Вона зробила крок уперед.

— Мені вже набридло, що кожна відповідь породжує ще три питання. Я хочу знати правду. Не версію. Не припущення. Правду.

Жінка уважно подивилася на неї.

— Ти справді схожа на неї.

— На кого?

— На себе.

Міра насупилася.

— Це дуже корисна відповідь.

Тео тихо прошепотів:

— Мені подобається її стиль.

Ліора штовхнула його ліктем.

— Тихо.

Жінка перевела погляд на Тео.

— А ти досі жартуєш, коли боїшся.

Тео перестав усміхатися.

— Звідки ви...

— Я знаю вас усіх.

Міра відчула, як напружилися плечі Каеля.

— Неможливо, — сказав він.

— Для вас.

Жінка підійшла ближче.

Тепер Міра могла побачити її обличчя.

І завмерла.

У неї були очі Еліани.

Ті самі.

Тільки старші.

Глибші.

Наче в них зберігалося занадто багато прожитих життів.

— Ви її мати? — тихо запитала Міра.

Жінка похитала головою.

— Ні.

— Тоді...

— Я була першою.

Міра мовчала.

— Першою ким?

Жінка підняла руку.

Навколо її пальців з'явилися тонкі золоті нитки.

Вони розійшлися в різні боки, формуючи десять кіл.

Дев'ять засвітилися.

Десяте залишилося темним.

— Першою версією вибору, — сказала вона.

Каель підійшов ближче.

— Ти створила Межу?

— Ні.

— Архів?

— Ні.

— Тоді що?

Жінка подивилася на нього.

— Я зробила першу помилку.

Тиша стала майже фізичною.

Міра повільно видихнула.

— І ця помилка створила всі дев'ять версій мене?

— Не зовсім.

— Тоді поясніть.

Жінка опустила руку.

Золоті нитки згасли.

— Колись існував лише один світ.

— Наш?

— Ні.

Міра насупилася.

— А який?

— Світ без Межі.

Каель різко підняв голову.

— Це неможливо.

— Для вашої історії — так.

Жінка подивилася кудись за їхні спини.

— Але історія, яку ви знаєте, не була першою.

На уламках скла навколо них почали з'являтися картини.

Міра побачила світ, де магія була частиною повсякденного життя. Люди ходили вулицями, поруч із ними літали маленькі світлові істоти, на дахах стояли дерева, що світилися вночі.

Потім з'явилася тріщина.

Спочатку маленька.

Потім більша.

Небо розкололося.

І крізь нього люди побачили інші світи.

— Це було перше зіткнення, — сказала жінка. — Світ побачив самого себе в інших варіантах.

Ліора прошепотіла:

— І почалася нестабільність...

— Ні. Спочатку почалася цікавість.

Жінка посміхнулася сумно.

— А вже потім — страх.

Картинки змінилися.

Війни.

Міста, які зникали.

Люди, що зустрічали власні альтернативні версії.

Діти, які пам'ятали життя, якого ніколи не проживали.

Каель стиснув кулаки.

— Хто закрив Межу?

— Ми.

— Хто такі «ми»?

— Ті, хто зрозумів, що світ не витримає нескінченних можливостей.

Міра дивилася на жінку.

— А ви?

— Я була серед них.

— І що ви зробили?

Жінка не відповіла.

Міра відчула, що відповідь їй не сподобається.

— Що ви зробили?

— Я створила перший Архів.

Тео різко підняв голову.

— Ви?

— Так.

— Навіщо?

— Щоб зберегти те, що мало зникнути.

— Спогади?

— Події.

— Людей?

Жінка подивилася на нього.

— Можливості.

Тео замовк.

Міра відчула, як у неї холонуть пальці.