Розділ 13. Станція «Початок»

Потяг зупинився без жодного поштовху.

Це було перше, що здивувало Міру.

Після всього, що вони пережили за останні години, вона очікувала чогось значно гіршого: скреготу металу, різкого гальмування, темряви, можливо, навіть чергового розриву між світами.

Натомість потяг просто...

зупинився.

Колеса перестали стукотіти.

Світло у вагоні стало теплішим.

За вікнами повільно розсунулася темрява.

І Міра побачила станцію.

Невелику.

Стару.

Майже таку саму, як вокзал, з якого вони вирушили.

Тільки тут не було міста.

Не було будинків.

Не було неба.

Над платформою висіла безмежна чорна порожнеча, всіяна маленькими золотими точками.

Зірками.

Міра довго дивилася на них.

— Ми під землею? — тихо запитав Тео.

Ліора похитала головою.

— Не думаю.

— Тоді де ми?

Каель подивився у вікно.

— Не знаю.

Тео повернувся до нього.

— Можна я запам'ятаю цей момент?

— Навіщо?

— Ректор Академії Семи Веж не знає, де він.

Каель подивився на нього.

— Не звикай.

Міра ледь усміхнулася.

Потім поглянула на кишеньковий годинник.

Стрілки показували 11:11.

— Ми приїхали?

Каель кивнув.

— Схоже.

— Куди?

Він прочитав напис на платформі.

ПОЧАТОК.

— Сюди.

Двері вагона відчинилися.

Міра першою ступила на платформу.

Повітря було дивним.

Не холодним.

Не теплим.

Наче воно взагалі не мало температури.

Кроки звучали приглушено.

Навіть Тео, який зазвичай не міг пройти десяти метрів мовчки, цього разу нічого не сказав.

Попереду стояла будівля.

На фасаді було написано:

АРХІВ ПЕРШИХ ПОДІЙ.

Міра зупинилася.

— Перші події?

Каель кивнув.

— Тут зберігаються початкові версії історії.

— Ти знав про це місце?

— Ні.

— Тоді чому виглядаєш так, ніби знаєш?

Каель злегка нахмурився.

— Тому що я бачив цей символ.

На дверях був знак.

Коло.

Вертикальна лінія.

Але цього разу всередині кола було дев'ять маленьких крапок.

Міра підійшла ближче.

— Це не символ Архіву Неможливого.

— Ні, — відповіла Ліора. — Це щось інше.

Тео витягнув блокнот.

— Я зараз запишу.

Міра подивилася на нього.

— Ти справді ведеш записи?

— Звичайно.

— Навіщо?

— Якщо ми колись виживемо, я хочу написати книгу.

— Про що?

Тео задумався.

— «Як не загинути, працюючи з Мірою Вейл».

Міра закотила очі.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

Ліора усміхнулася.

— Думаю, це буде бестселер.

— Дякую.

Каель відкрив двері.

Вони зайшли.

Усередині було тихо.

Надзвичайно тихо.

Стіни вкривали полиці.

Але на них не було книг.

Там лежали предмети.

Стара чашка.

Зламаний годинник.

Дитяча іграшка.

Ключ.

Лист.

Камінь.

Перо.

Кожен предмет мав маленьку табличку.

«ПЕРШИЙ ВИБІР».

«ПЕРША ЗУСТРІЧ».

«ПЕРША ПОМИЛКА».

«ПЕРША ЗРАДА».

Міра зупинилася біля останньої.

— Перша зрада.

Каель теж побачив табличку.

Його обличчя змінилося.

Міра це помітила.

— Ти знаєш, де ми.

— Так.

— Де?

Каель повільно подивився на довгий коридор.

— Там, де все почалося.

Вони пішли вперед.

Через кілька хвилин коридор привів їх до великої круглої кімнати.

Посередині стояв стіл.

На ньому лежали три предмети.

Кристал.

Книга.

І годинник.

Міра впізнала його.

Той самий, який вони знайшли в потязі.

— Це твій?

Каель підійшов ближче.

— Так.

— Ти подарував його Еліані?

— Так.

— А наступного дня зрадив її?

Каель не відповів.

Міра відчула, як усередині піднімається роздратування.

— Ти не можеш просто мовчати.

— Я не мовчу.

— Ти саме це й робиш.

Каель провів пальцями по кришці годинника.

— Я не зраджував Еліану.

Міра застигла.

— Але дев'ята Міра сказала...

— Вона сказала, що я її зрадив.

— Це одне й те саме.

— Ні.

Каель підняв голову.

— Вона вважає, що я зрадив її, тому що я зробив те, чого вона не хотіла.

— Що саме?

Каель замовк.

Потім сказав:

— Я відкрив Межу.

Міра нахмурилася.

— Але це вже відомо.

— Не повністю.

Він відійшов від столу.

— Еліана хотіла відкрити Межу сама.

— А ти?

— Я не дозволив.

— Чому?

— Тому що знав, що вона не повернеться.

Міра подивилася на нього.

— Звідки?

— Вона бачила іншу версію себе.

— Ту, яка вже була по той бік?

— Так.

— І?

Каель опустив очі.

— Вона сказала, що та інша Еліана показала їй майбутнє.

— Яке?

— Наш світ без Межі.

— І що в ньому було?

— Нічого.

Міра не зрозуміла.

— Як це — нічого?

— Не було Академії. Не було магії. Не було людей, яких ми знали.

— Чому?

— Тому що дві реальності злилися.

Тео тихо сказав:

— І одна поглинула іншу.

Каель кивнув.

— Еліана хотіла все одно відкрити портал.

— Навіщо?

— Щоб знайти тебе.

Міра завмерла.

— Мене?

— Тоді ти була дитиною.

— Дитиною в іншому світі?

— Так.

Міра дивилася на нього.

— Тобто ти знав про мене ще до того, як я опинилася тут?

— Так.

— І що ти знав?

Каель відповів тихо:

— Що ти існуєш.

— Де?

— В іншій реальності.

— Хто я була там?

Каель довго мовчав.

— Дитиною Еліани.

Міра відчула, як у неї перехопило подих.

— Тобто...

— У тій версії світу ти була її донькою.

Міра відступила на крок.

— А потім?

— Еліана хотіла забрати тебе сюди.