Розділ 12. Потяг, який прибув сорок років тому

Старий вокзал стояв на околиці міста.

Колись звідси відправлялися потяги до північних провінцій, академічних міст і навіть до портів, яких тепер не існувало на жодній карті.

Тепер він майже спорожнів.

Новий вокзал побудували кілька років тому, ближче до центру. Старі колії залишилися, але більшість із них давно заросла травою.

Будівля жила власним тихим життям.

Вікна були забиті дошками.

Цегляні стіни вкривалися плющем.

Над входом ще висіла стара металева табличка:

«ВОКЗАЛ ПІВНІЧНОЇ ЛІНІЇ»

Одна літера давно відпала.

Міра стояла перед входом і дивилася на неї.

— Мені вже не подобається це місце.

Тео поправив ремінь сумки.

— А мені подобається.

Міра здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Ні.

— Я так і думала.

— Просто хотів сказати щось позитивне.

Ліора усміхнулася.

— Ти міг би почати з того, що ми ще живі.

— Це хороше досягнення після останніх кількох днів.

Каель стояв трохи осторонь.

Він дивився не на вокзал.

На колії.

Там, де між травою та старими шпалами ледь помітно мерехтіла магія.

Міра підійшла до нього.

— Що ти бачиш?

— Слід.

— Який?

— Просторовий.

— Архіву?

Каель похитав головою.

— Ні.

Він нахилився й торкнувся землі.

— Потяга.

Тео одразу зацікавився.

— Потяга?

— Так.

— Але тут давно ніхто не їздить.

— Я знаю.

Міра подивилася на старі колії.

— Тоді як тут залишився магічний слід?

Каель підвівся.

— Він не залишився.

— Що?

— Він досі рухається.

Тео кілька секунд мовчав.

— Перепрошую, але як може рухатися слід потяга, якого немає?

Каель подивився на нього.

— Якщо потяг не належить нашому часу.

Тео повільно кивнув.

— Звичайно.

Ліора зітхнула.

— Ти знову скажеш, що хочеш повернутися додому?

— Ні. Я вже змирився з тим, що нормального життя в мене не буде.

Міра відчинила двері вокзалу.

І одразу відчула холод.

Всередині пахло пилом, старим деревом і вогкістю.

У залі очікування стояли кілька лавок.

На стіні висів великий годинник.

Стрілки показували 03:17.

Міра подивилася на свій.

10:42 ранку.

— Він зупинився?

— Ні, — відповів Каель.

Годинник раптом цокнув.

Стрілка перескочила на 03:18.

Міра завмерла.

— Тоді чому він показує ніч?

Каель підійшов ближче.

— Бо для цього місця зараз ніч.

— Але зараз ранок.

— Для нас.

Міра провела пальцями по краю годинника.

— Час тут іде інакше.

— Схоже на те.

Тео дістав свій прилад.

— Тоді нам треба знайти точку, де наш час перетинається з його.

— І як ти це зробиш?

— Поняття не маю.

Він подивився на прилад.

— Але прилад виглядає впевнено.

— Ти його навіть не ввімкнув.

— Деталі.

Прилад запрацював.

Стрілка одразу повернулася до старих колій.

Потім зупинилася.

Тео зблід.

— О.

— Що?

— Він щось знайшов.

— Що саме?

— Потяг.

Міра подивилася на нього.

— Тут?

— Не зовсім.

Тео підняв прилад.

— Він показує, що потяг уже прибув.

— Коли?

Тео глянув на екран.

— Сорок років тому.

Міра відчула, як по спині пройшов холод.

— Але він досі тут?

— Судячи з показників...

Тео замовк.

— Так.

Каель повільно підійшов до вікна.

— Він прибуде сьогодні о 23:17.

Міра різко повернулася.

— Звідки ти знаєш?

Каель показав на годинник.

— Він не показує час.

— Тоді що?

— Час прибуття.

Вони залишилися на вокзалі.

Чекати.

Спочатку Міра думала, що це буде нудно.

Вона помилялася.

Після обіду вокзал почав змінюватися.

Спочатку зник пил.

Потім вікна стали чистими.

На стінах з'явилися старі оголошення.

Лавки перестали бути зламаними.

На пероні засвітилися ліхтарі.

Ліора дивилася на все це з відкритим ротом.

— Він відновлюється.

Тео поправив окуляри.

— Ні.

— Що «ні»?

— Він не відновлюється.

— А що тоді?

— Ми повертаємося в минуле.

Міра подивилася на нього.

— Але ми стоїмо на тому самому місці.

— Саме так.

Каель додав:

— Вокзал накладає минулу версію на теперішню.

— Як Архів?

— Ні.

Він похитав головою.

— Це слабший ефект.

— Чому?

— Бо тут минуле не намагається замінити теперішнє.

Каель подивився на старий годинник.

— Воно просто хоче, щоб його побачили.

Міра замовкла.

Ця думка їй не подобалася.

Минуле, яке хоче, щоб його побачили.

Вона вже знала, наскільки небезпечними можуть бути речі, які надто сильно прагнуть бути знайденими.

Близько десятої вечора на вокзалі стало людно.

Точніше — так здавалося.

На пероні почали з'являтися люди.

Сотні.

Чоловіки з валізами.

Жінки з дітьми.

Студенти.

Старі.

Торговці.

Військові.

Усі вони проходили крізь Міру.

Не помічаючи її.

— Вони привиди? — прошепотіла Ліора.

— Ні, — відповів Каель.

— Тоді хто?

— Спогади.

Міра дивилася на них.

Вони виглядали справжніми.

Настільки, що можна було почути кроки, розмови, сміх.

Але коли Міра простягнула руку до одного чоловіка, пальці пройшли крізь його плече.

— Вони не знають, що ми тут.

— Саме тому вони не небезпечні.

— Ти впевнений?

Каель подивився на неї.

— Ні.

Міра усміхнулася.

— Принаймні чесно.

Раптом пролунав дзвін.

Один.

Другий.

Третій.

Люди на пероні завмерли.

Усі одночасно повернули голову до тунелю.

Тео тихо сказав:

— Він прибуває.

Спочатку вони почули звук.

Глухий стукіт коліс.