Розділ 11. Двоє Каелів

Сьома вежа здригнулася вдруге.

Цього разу сильніше.

Кам'яна підлога під ногами Міри ледь помітно хитнулася, зі стелі посипався пил, а десь унизу протяжно загуркотів механізм, якого Академія не чула вже багато років.

Дівчинка вчепилася в руку Міри.

— Він прийшов.

— Я бачу.

— Ні.

Дитина похитала головою.

— Ти не розумієш.

Міра присіла поруч.

— Тоді поясни.

Дівчинка дивилася у вікно.

— Він не повинен був знайти нас так швидко.

— Хто він?

— Інший він.

Міра глянула на Каеля.

— Інший Каель?

Дівчинка кивнула.

— Він небезпечний?

Дитина трохи подумала.

— Не такий, як наш.

Тео, який досі стояв біля вікна, озирнувся.

— Мені здається, це найгірша відповідь, яку можна було дати.

Ліора підійшла до нього.

— Чому?

— Бо тепер я хочу знати, що означає «не такий».

— А я не хочу.

— Ти завжди така практична?

— Особливо коли внизу стоїть чоловік із твоїм обличчям.

Тео подивився на подвір'я.

— Справедливо.

Міра підвелася.

Каель стояв біля дверей.

Він був нерухомий.

Занадто нерухомий.

Міра вже знала його достатньо добре, щоб розуміти: коли Каель справді спокійний, він рухається мало.

Коли ж він стояв зовсім нерухомо — це означало, що всередині в нього відбувається щось значно складніше.

— Ти його знаєш? — запитала вона.

— Ні.

— Але він схожий на тебе.

— Я бачу.

— І він називає себе Каелем.

— Це теж очевидно.

Міра підійшла ближче.

— Ти боїшся його.

Каель подивився на неї.

— Так.

Відповідь була настільки чесною, що Міра на секунду розгубилася.

— Чому?

— Бо він не повинен існувати.

— Але існує.

— Саме це й проблема.

Каель подивився у вікно.

— Я бачив його один раз.

Міра завмерла.

— Коли?

— Сімнадцять років тому.

Тео повільно повернувся.

— Звичайно.

— Що? — запитала Ліора.

— Чому я взагалі ще дивуюся.

Каель не звернув уваги.

— Під час першого експерименту.

— Ти сказав, що бачив Еліану.

— Я бачив її.

— І його?

Каель кивнув.

— На кілька секунд.

— Що сталося?

— Межа відкрилася нестабільно. Я побачив інший бік.

— І там був він?

— Так.

Міра відчула, як по шкірі пробіг холод.

— Що він робив?

— Стояв поруч з Еліаною.

— Вони були разом?

— Я не знаю.

— Тоді чому ти вирішив, що він небезпечний?

Каель повернувся до неї.

— Бо він дивився на мене так, ніби вже знав, як я помру.

У кімнаті стало тихо.

Тео навіть перестав крутити в руках свій прилад.

— Це... досить переконлива причина нервувати.

Міра не відводила погляду від Каеля.

— І що він сказав?

— Нічого.

— Тоді звідки ти знаєш, що він знав?

— Він посміхнувся.

Тео тихо пробурмотів:

— Ненавиджу людей, які посміхаються в невідповідний момент.

Міра подивилася на подвір'я.

Інший Каель стояв нерухомо.

Наче чекав.

Не на Академію.

Не на дівчинку.

На неї.

— Він хоче мене.

— Так, — сказав справжній Каель.

— Чому?

— Не знаю.

— Ти можеш хоча б раз сказати щось інше?

Каель ледь підняв брову.

— Можу.

— Що?

— Я знаю, що він хоче тебе. Не знаю чому.

— Значно краще.

Вона підійшла до вікна.

Каель одразу став поруч.

— Не виходь.

— Я не збираюся бігти до нього.

— Я не про це.

— Тоді про що?

— Він може використати твою реакцію.

— Тобто?

— Якщо це версія мене з іншої реальності, він може знати твої слабкі місця.

Міра повернулася до нього.

— А ти?

— Що я?

— Ти знаєш мої слабкі місця?

Каель на секунду замовк.

— Деякі.

— І використовував би їх?

— Ні.

— Звідки мені знати?

Каель подивився їй прямо в очі.

— Ніяк.

Міра не очікувала такої відповіді.

— Це чесно.

— Я намагаюся.

Вони спустилися на перший поверх.

Дівчинку Міра залишила з Ліорою.

Тео хотів залишитися з ними, але Міра переконала його, що принаймні один із них повинен бути біля дитини.

— Якщо щось піде не так, — сказала вона, — забирайте її через західний коридор.

— А ти?

— Я залишуся тут.

Тео нахмурився.

— Це звучить як план, у якому ти добровільно стаєш мішенню.

— Саме так.

— Міро...

— Тео.

Вона подивилася на нього.

— Я не збираюся дозволяти комусь забрати мене.

Тео кілька секунд мовчав.

— Добре.

Він зітхнув.

— Але якщо цей план виявиться поганим, я матиму право сказати «я ж казав».

— Можеш сказати навіть двічі.

— Домовились.

Міра та Каель вийшли у двір.

Ранкове повітря було прохолодним.

Туман уже розсіювався.

Птахи злетіли з даху, коли вони ступили на кам'яну доріжку.

Інший Каель чекав біля фонтану.

Зблизька різниця між ними стала помітнішою.

Він був молодшим.

Його волосся було довшим.

На обличчі — тонкий шрам біля брови.

А очі...

Чорні.

Не темно-сірі, як у справжнього Каеля.

Повністю чорні.

Міра зупинилася.

Інший Каель усміхнувся.

— Нарешті.

Справжній Каель став трохи попереду Міри.

— Ти не наблизишся.

Інший подивився на нього.

— Ти досі такий самовпевнений.

— А ти досі не вмієш говорити прямо.

— Я прийшов за нею.

— Я знаю.

— Тоді відійди.

— Ні.

Інший Каель зітхнув.

— Знаєш, у моєму світі ти був би менш упертим.

— У твоєму світі я помер?

Посмішка зникла.

— Ні.

Міра насторожилася.

— Тоді що з ним сталося?

Інший Каель подивився на неї.

— Він залишився.

— Де?

— По той бік.

Міра нахмурилася.

— По той бік чого?

— Межі.

Справжній Каель різко запитав: