Розділ 9. Дитина з сьомої вежі

До Академії вони повернулися ще до світанку.

Місто повільно прокидалося. Над дахами висів блідий туман, у вікнах будинків по одному спалахували вогники, а на бруківці залишалися темні сліди від нічного дощу.

Міра майже не помічала холоду.

У її голові раз у раз повторювалися останні слова Каеля.

«В Академії Семи Веж».

Він сказав це так, ніби назвав адресу давно знайомого будинку.

Ніби знав.

І саме це турбувало найбільше.

Вони йшли мовчки.

Тео кілька разів відкривав рот, наче хотів щось сказати, але передумував. Ліора трималася поруч із Мірою. Каель ішов попереду, і його постать у ранковому тумані здавалася майже нереальною.

Нарешті Міра не витримала.

— Ти знав про дитину?

Каель зупинився.

Тео й Ліора теж зупинилися.

Кілька секунд було чути лише далеке каркання ворони.

— Так, — відповів Каель.

Міра чекала продовження.

Його не було.

— І?

— Що саме ти хочеш почути?

— Наприклад, хто вона. Скільки їй років. Звідки вона взялася. Чому про неї ніхто не знає. І чому Архів вважає, що ми повинні її знайти.

Каель подивився на неї.

— Я не знаю всього.

— Тоді почни з того, що знаєш.

Він повільно видихнув.

— Я бачив її один раз.

Тео насупився.

— Один раз?

— Так.

— І давно?

— Шість років тому.

Міра відчула неприємний холод.

— Що ти бачив?

Каель знову рушив.

— Дитину.

— Це ми вже зрозуміли.

— Дівчинку приблизно двох років.

Міра йшла поруч.

— Де?

— У Сьомій вежі.

Ліора здивовано подивилася на нього.

— Але Сьома вежа була запечатана.

— Була.

— І ти туди заходив?

— Так.

— Як?

Каель на мить замовк.

— Через двері.

Тео фиркнув.

— Дуже змістовно.

Каель глянув на нього.

— Я не жартую.

— Я теж.

Міра ледь усміхнулася, але одразу стала серйозною.

— Що дитина робила там?

— Стояла біля вікна.

— Сама?

— Так.

— Дитина двох років була сама в запечатаній вежі?

— Саме тому я й запам'ятав її.

Міра замислилася.

— Вона не плакала?

— Ні.

— Не боялася?

— Ні.

— Що вона робила?

Каель подивився кудись поверх дахів.

— Дивилася на Межу.

Міра відчула, як серце пропустило удар.

— Вона бачила її?

— Так.

— Як?

— Так само, як ти.

Тепер Міра зупинилася.

— Ти хочеш сказати, що дворічна дитина бачила Межу?

Каель повернувся до неї.

— Я хочу сказати, що вона дивилася туди, де її не мало бути видно.

Тео перестав усміхатися.

— Це вже цікаво.

— Не «цікаво», — заперечила Ліора. — Це страшно.

— Я не в хорошому сенсі.

Міра знову рушила.

— Що було далі?

— Вона помітила мене.

— І?

— Підійшла.

— До тебе?

— Так.

— Що сказала?

Каель відповів не одразу.

— «Ти прийшов пізно».

Міра насупилася.

— Дворічна дитина?

— Саме це я тоді й подумав.

— І що ти зробив?

— Запитав, хто її привів.

— А вона?

Каель подивився на Міру.

— Сказала: «Мама».

— Еліана?

— Я так подумав.

— Але ти не був упевнений.

— Ні.

Міра помітила, що Каель стискає пальці.

Він явно не хотів згадувати цю історію.

— Що ще вона сказала?

— Що мама попросила її чекати.

— На кого?

Каель мовчав.

— На кого, Каелю?

— На тебе.

Тео тихо присвиснув.

— Ну, це вже серйозно.

Міра нічого не сказала.

У її голові виникла дивна картина: маленька дівчинка у величезній порожній вежі, ранкове світло крізь високі вікна, тиша навколо і дитячий голос, який говорить, що вона чекає саме на Міру.

Але шість років тому Міра ще навіть не знала про цей світ.

Вона жила зовсім іншим життям.

Або думала, що жила.

— Чому ти не розповів мені?

Каель відповів тихо:

— Бо я не знав, чи варто.

— Ти знову вирішив за мене.

— Так.

— І знову помилився.

— Так.

Міра подивилася на нього.

Ця проста відповідь чомусь роздратувала її більше, ніж виправдання.

— Ти міг хоча б спробувати сперечатися.

— Не бачу сенсу.

— Чому?

Каель злегка усміхнувся.

— Бо цього разу ти маєш рацію.

Міра хотіла відповісти, але Тео випередив її.

— Можемо залишити сімейну терапію на потім і поговорити про дитину?

Ліора пирхнула.

— Це не сімейна терапія.

— Я просто намагаюся врятувати наш ранок.

— Ти не врятуєш його.

— Я знаю.

Вони продовжили шлях.

Академія з'явилася з туману майже непомітно.

Спочатку Міра побачила лише вершини веж.

Потім кам'яні стіни, вкриті тонкими лініями захисних рун.

Сім веж здіймалися над містом, кожна мала свою форму й характер.

Вежа Вогню світилася теплим червоним світлом навіть на світанку.

Вежа Вітру губилася в хмарах.

Вежа Води була оточена тонкими потоками магічної енергії.

Вежа Землі виглядала найстарішою — масивною, майже непорушною.

Вежа Тіней ховалася у власній темряві.

Світла вежа відбивала перші промені сонця.

І далеко за ними стояла Сьома.

Запечатана.

Без жодного вогника.

Міра дивилася на неї довше, ніж хотіла.

Їй завжди здавалося, що Сьома вежа дивиться у відповідь.

Сьогодні це відчуття стало сильнішим.

— Вона змінилася, — тихо сказала Ліора.

— Що саме? — запитав Тео.

— Вежа.

Тео придивився.

— Не бачу.

— Раніше біля верхнього вікна не було світла.

Міра підняла голову.

На останньому поверсі Сьомої вежі справді світився маленький золотий вогник.

Каель теж його побачив.

Його обличчя одразу стало серйозним.

— Вона прокинулася.

Міра повернулася до нього.

— Хто?

Каель не відповів.

Він дивився на вежу.