Розділ 7. Еліана, якої не пам’ятають

Повернення в їхній світ виявилося надто тихим.

Ніхто не падав із порталу.

Не було вибуху.

Не було магічного спалаху.

Просто в один момент Міра стояла серед темного залу Архіву, а в наступний — знову опинилася перед міським архівом.

Нічого не змінилося.

Майже.

Годинник на вежі показував 00:17.

Тео подивився на нього.

— Ми були там довше?

— Не думаю, — відповіла Ліора.

— Я не про те. Подивіться на годинник.

Каель підняв очі.

— Сімнадцять хвилин.

Міра озирнулася.

Вулиця була порожньою.

Тільки вітер перегортав пожовкле листя біля тротуару.

— У Архіві часу не минало так само, — сказала вона.

— Або він показав нам майбутнє, — припустив Тео.

— Ні, — заперечила Міра.

— Чому?

— Бо ми бачили Еліану до того, як вона з'явилася тут.

Тео задумався.

— Тобто?

— Якщо книга сказала правду, вона вже повернулася. А це означає, що ми не побачили майбутнє.

Міра подивилася на Каеля.

— Ми побачили теперішнє.

Каель повільно кивнув.

— Саме так.

Ліора озирнулася.

— Але де вона?

Ніхто не відповів.

І тоді Міра згадала останній погляд жінки.

Вона стояла на іншому боці дверей.

Дивилася прямо на них.

І посміхалася.

— Вона знала, що ми її бачимо.

Каель не заперечив.

— Так.

— І хотіла, щоб ми її побачили.

— Можливо.

Міра різко повернулася до нього.

— Не «можливо».

— Міро...

— Якщо вона могла просто зникнути, вона б це зробила. Але вона залишила нам слід.

Тео підняв палець.

— Це, до речі, хороший детективний підхід.

— Дякую.

— Але є проблема.

— Яка?

— Ми не знаємо, де шукати.

Міра подивилася на будівлю архіву.

— Знаємо.

Вона витягла чорний ключ.

На ньому світився маленький символ.

Коло.

І вертикальна лінія всередині.

Але тепер поруч із ним з'явилася ще одна позначка.

Три маленькі крапки.

— Що це означає? — запитала Ліора.

Каель нахилився ближче.

— Не знаю.

Тео забрав ключ.

— А я знаю.

Усі подивилися на нього.

— Не знаєш, — одразу сказала Міра.

— Не знаю.

Він повернув ключ у пальцях.

— Але можу припустити.

— Ну?

— Три крапки можуть означати три координати.

Міра зацікавилася.

— Просторові?

— Не обов'язково. Це може бути час, місце і...

— Людина, — завершила Ліора.

Тео подивився на неї.

— Саме так.

Міра взяла ключ назад.

— Тоді нам потрібна третя координата.

Каель раптом сказав:

— У мене є підозра.

Вони повернулися до нього.

— Яка?

— Місце.

— Де?

Каель подивився на старий архів.

— Тут.

Тео озирнувся.

— Ми щойно звідси вийшли.

— Саме тому.

Каель підійшов до бічної стіни будівлі.

— Сімнадцять років тому під цим приміщенням була лабораторія.

Міра здивовано подивилася на нього.

— Під міським архівом?

— Так.

— Чому ти не казав?

Каель зітхнув.

— Тому що думав, що лабораторію знищили.

— А тепер?

— Тепер я не впевнений.

Тео вже діставав із сумки металевий пристрій.

— Дайте мені хвилину.

— Що це?

— Прилад для пошуку прихованих магічних конструкцій.

Ліора скептично подивилася на нього.

— Минулого разу твій прилад вибухнув.

— Він не вибухнув.

— Він задимився.

— Технічно це інший процес.

Міра ледь усміхнулася.

— Працюй.

Тео поставив прилад на землю.

Кристал усередині пристрою засвітився.

Спочатку слабко.

Потім яскравіше.

Стрілка почала обертатися.

І зупинилася.

Прямо під ними.

— Ну, — сказав Тео. — Принаймні цього разу не вибухнув.

Під ногами Міри почувся тихий звук.

Клац.

Вона завмерла.

— Ви чули?

Клац.

Цього разу всі.

На кам'яній стіні з'явилася тонка лінія.

Вона утворила двері.

А на них був той самий символ Архіву.

Міра простягнула руку.

Каель перехопив її.

— Не поспішай.

— Я вже знаю, що за дверима може бути.

— Саме тому.

Він подивився на неї серйозно.

— Якщо це частина старої лабораторії, ми не знаємо, які заклинання там залишилися.

Міра подивилася на його руку.

Каель одразу відпустив.

— Вибач.

— Нічого.

Вона глянула на двері.

— Але цього разу я відкрию їх сама.

Міра торкнулася металу.

Нічого.

Вона змінила напрямок магічного потоку.

Двері здригнулися.

І відчинилися.

За ними була сходи вниз.

Тео тихо сказав:

— Ну звичайно.

Ліора посміхнулася.

— Що?

— Я все більше переконуюся, що нормальні клієнти до нас ніколи не прийдуть.

Лабораторія знаходилася набагато глибше, ніж вони очікували.

Стіни були вкриті старими рунами.

На підлозі лежали уламки кристалів.

А в центрі кімнати стояв великий круглий стіл.

На ньому — порожня рамка.

Міра підійшла ближче.

— Це дзеркало.

Каель кивнув.

— Так.

— Але де саме дзеркало?

— Його немає.

Тео провів рукою над рамкою.

— Є.

Він подивився на Міру.

— Просто воно невидиме.

— Як так?

— Не знаю.

Ліора підійшла до рамки.

— Я відчуваю магію.

Міра теж.

Але це була дивна магія.

Не темна.

Не світла.

Вона нагадувала відчуття, яке виникало поруч із Межою.

Міра повільно торкнулася рамки.

Перед очима спалахнуло зображення.

Еліана.

Молода.

Вона стояла в цій самій лабораторії.

Навпроти неї — Каель.

Тільки набагато молодший.

Міра відчула, як він завмер поруч.

— Це спогад? — запитала Ліора.

Каель відповів не одразу.

— Так.

На зображенні Еліана тримала в руках книгу.

Ту саму золоту книгу.