Розділ 5. Та, якою я могла стати

Опівночі місто завжди здавалося Мірі іншим.

Не тихішим — саме іншим.

Ніби після дванадцятої ночі будинки переставали прикидатися звичайними, вулиці згадували свої старі назви, а тіні нарешті дозволяли собі бути довшими, ніж їм належало.

Цього разу відчуття було ще сильнішим.

Міра стояла перед старою будівлею міського архіву й дивилася на кишеньковий годинник.

23:57.

— Якщо зараз нічого не станеться, — тихо сказав Тео, поправляючи ремінь із цілою колекцією дивних приладів, — я офіційно заявляю, що опівнічні зустрічі переоцінені.

Ліора скоса подивилася на нього.

— Ти це говориш щоразу, коли боїшся.

— Я не боюся.

— Ти взяв із собою три захисні амулети.

— Це професійна підготовка.

— Чотири.

Тео на мить замовк.

— Один із них для моральної підтримки.

Міра ледь усміхнулася, але погляду від будівлі не відвела.

Каель стояв трохи осторонь. Його темний плащ майже зливався з ніччю, а обличчя залишалося спокійним.

Надто спокійним.

Міра це помітила.

— Ви її вже бачили, — сказала вона.

Каель повільно повернув голову.

— Кого?

— Не робіть цього.

— Чого саме?

— Вигляду людини, яка прекрасно розуміє запитання, але сподівається, що співрозмовник передумає його ставити.

Тео тихо кашлянув.

— Я б записав цю фразу. Вона може стати девізом агентства.

Каель не звернув на нього уваги.

— Я не бачив її.

— Але знаєте щось.

— Знаю лише те, що бачив у старих записах.

— Про альтернативну Міру?

На мить запала тиша.

Ліора перевела погляд з Каеля на Міру.

— Альтернативну Міру?

— Це лише припущення, — пояснила Міра. — Поки що.

Каель нарешті відповів:

— І саме тому я не хотів називати це фактом.

Міра зробила крок до нього.

— А я хотіла б, щоб ви перестали вирішувати, яку частину правди мені можна почути.

— Я вже визнав, що помилявся.

— Один раз.

— І цього разу я нічого не приховую.

— Тоді скажіть усе.

Каель кілька секунд дивився їй в очі.

— Якщо те, що ми побачимо сьогодні, справді є іншою версією тебе, то вона не буде копією. Не буде відбитком. І не буде людиною, яку можна оцінювати за твоїми вчинками.

Міра нахмурилася.

— Ви говорите так, ніби вже знаєте, що вона існує.

— Я говорю так, ніби не хочу, щоб ти зробила помилку, яка може коштувати комусь життя.

Тео перестав усміхатися.

— Отже, ми нарешті дійшли до тієї частини, де все стає дуже погано.

— Ні, — тихо сказала Ліора. — Ми ще навіть не почали.

Годинник показав 23:59.

Міра стиснула чорний ключ у долоні.

Він був холодним.

А потім став теплим.

23:59:58.

23:59:59.

Опівніч.

Усе навколо здригнулося.

Не земля.

Магія.

Повітря перед архівом вигнулося, наче невидима поверхня води.

Тео різко відступив.

— Оце вже не звичайна опівніч.

Перед ними з'явилася вертикальна тріщина.

Не чорна.

Золота.

Вона світилася тонкою лінією, що нагадувала розкол на дзеркалі.

Каель підняв руку.

— Не рухатися.

Міра вже зробила крок.

— Міро.

— Якщо там хтось чекає на нас, я хочу знати хто.

— А якщо це пастка?

Вона озирнулася.

— Тоді нам краще знати, хто її поставив.

І перш ніж хтось устиг її зупинити, Міра торкнулася золотої лінії.

Світ зник.

Вона опинилася на тій самій вулиці.

І водночас — ні.

Будинки стояли там само, але мали інші фасади. На перехресті замість фонаря висів кристал, що світився блакитним. На місці старої книгарні стояв магазин артефактів.

А над міським архівом не було жодної вивіски.

Там висіли великі чорні літери:

АРХІВ НЕМОЖЛИВОГО

Міра завмерла.

Позаду неї з'явилися Тео, Ліора та Каель.

Тео повільно озирнувся.

— Я беру свої слова назад.

— Які саме? — запитала Ліора.

— Усі.

Каель дивився на архів.

— Це не ілюзія.

— Звідки ви знаєте? — запитала Міра.

— Ілюзія повторює правила світу, який її створив.

Він провів пальцями по кам'яній стіні.

— А це місце має інші правила.

Міра відчула холод.

— Тобто ми справді в іншій версії міста?

— Схоже на те.

— І як ми повернемося?

Каель подивився на неї.

— Спочатку знайдемо двері назад.

— Прекрасний план, — пробурмотів Тео. — Особливо враховуючи, що ми не знаємо, де двері вперед.

Раптом двері архіву відчинилися.

Ніхто їх не торкався.

Зсередини вийшла жінка.

Міра перестала дихати.

Вона побачила себе.

Не точну копію.

Це було найстрашніше.

Та сама форма обличчя.

Ті самі очі.

Та сама лінія підборіддя.

Але інша постава.

Інший погляд.

Жінка була спокійною, зібраною і дивилася на Міру так, наче зустрічала не незнайомку, а людину, на яку чекала багато років.

Вона зупинилася за кілька метрів.

— Ти прийшла.

Міра мовчала.

— Хочеш сказати, що ти не я? — запитала незнайомка.

— Хотіла.

— І передумала?

— Поки що.

Жінка ледь усміхнулася.

— Це в тебе залишилося.

Тео тихо сказав:

— Можна я поставлю очевидне запитання?

Незнайомка перевела погляд на нього.

— Ти Тео Арден.

Тео зблід.

— Добре. Очевидне питання більше не потрібне.

Ліора напружилася.

— Ти знаєш нас.

— Знаю.

— Звідки?

— Ви вважаєте, що це перша зустріч.

Незнайомка зробила крок уперед.

— Для вас — так.

Міра відчула, як по спині пробіг холод.

— А для тебе?

— Ні.

— Скільки разів ми зустрічалися?

Жінка подивилася прямо на неї.

— Достатньо, щоб зрозуміти: ти завжди ставиш це запитання першою.

Міра мовчала.

Каель нарешті заговорив:

— Назви себе.

Жінка перевела погляд на нього.

І вперше її спокій похитнувся.