Розділ 3. Людина, якої не повинно бути

Чорний ключ лежав на столі між ними.

Ніхто не поспішав до нього торкатися.

Ще кілька хвилин тому вони стояли в міському архіві й розмовляли з людиною, яка мала обличчя Едварда Морена.

А тепер цієї людини не було.

Залишився тільки ключ.

І дата, яка не мала жодного сенсу.

Через двадцять років.

Тео першим порушив мовчання.

— Добре. Я пропоную зробити те, що ми зазвичай робимо в таких ситуаціях.

Міра подивилася на нього.

— Що саме?

— Визнати, що ми нічого не розуміємо.

Ліора усміхнулася.

— Нарешті чесний підхід.

— Я серйозно, — продовжив Тео. — У нас є чоловік, який офіційно не помирав, але знайшов документи про власну смерть. Є його копія, яка стверджує, що вона прийшла з майбутнього. Є дзеркало, яке показує речі, яких не повинно існувати. І є ключ із датою, яка ще навіть не настала.

Він подивився на Міру.

— Я щиро не знаю, з чого тут починати.

Міра взяла ключ.

— З того, що ми знаємо точно.

Каель, який стояв біля вікна, обернувся.

— І що ж ми знаємо точно?

— Едвард існує.

— Поки що.

Міра кинула на нього погляд.

— Не допомагай.

Каель підійшов до столу.

— Я не жартую.

— Я теж.

Вона поклала ключ на долоню.

— Ми знаємо, що Едвард має магічний відбиток, який збігається з відбитком іншої людини. Знаємо, що в архіві існує запис про нього, якого не мало бути. Знаємо, що його кров була знайдена після події, під час якої він залишився живим. І знаємо, що хтось або щось використовує його ім'я.

Тео задумався.

— Тобто проблема не в тому, що Едвард помер.

— Саме так.

— Проблема в тому, що хтось створив версію подій, у якій він помер.

— Так.

Ліора нахилилася над столом.

— Але навіщо?

Міра відповіла не одразу.

— Ось це ми поки не знаємо.

Каель подивився на ключ.

— Я знаю інше.

Міра підняла очі.

— Що?

— Я бачив цей знак.

Тео відразу перестав усміхатися.

— Де?

Каель провів пальцем по чорному символу.

— Під час першого дослідження Межі.

Міра насупилася.

— Але ти казав, що Архів Неможливого з'явився набагато пізніше.

— Я казав, що про нього почали говорити пізніше.

— Це не те саме.

— Ні.

Каель замовк.

Міра дивилася на нього кілька секунд.

— Ти знову щось приховуєш.

— Ні.

— Каелю, я вже навчилася розрізняти твоє «ні» і справжнє «ні».

Він ледь усміхнувся.

— І яке з них зараз?

— Те, після якого ти зазвичай починаєш дивитися у вікно.

Тео тихо засміявся.

Каель кинув на нього погляд.

— Дуже смішно.

— Насправді так, — відповів Тео. — Ти справді дивишся у вікно, коли не хочеш відповідати.

Каель перевів погляд на Міру.

— Добре. Я бачив цей символ сімнадцять років тому.

— Де?

— На одному з експериментальних артефактів.

— Що він робив?

— Ми не знали.

— А що сталося з артефактом?

Каель помовчав.

— Він зник.

— Сам?

— Ні.

— Хто його забрав?

— Еліана.

Міра завмерла.

— Моя прабабуся?

— Так.

— Чому?

Каель подивився їй прямо в очі.

— Вона сказала, що артефакт не можна залишати в нашому світі.

Міра повільно сіла.

— І ти не думав, що це важливо сказати раніше?

— Думав.

— Але не сказав.

— Так.

— Чому?

Каель зітхнув.

— Тому що тоді ми ще не знали, що саме він робить. Я не хотів додавати тобі ще одну загадку, яка могла виявитися зовсім не пов'язаною з нинішніми подіями.

Міра похитала головою.

— Ти досі робиш ту саму помилку.

— Яку?

— Вирішуєш, яку правду мені можна знати.

Каель мовчав.

— Я не прошу тебе вирішувати за мене, — продовжила вона. — Якщо ти знаєш щось небезпечне, скажи. Я сама вирішу, що з цим робити.

— Ти права.

Відповідь прозвучала настільки спокійно, що Міра навіть розгубилася.

— І все?

— А що ще я маю сказати?

— Зазвичай ти сперечаєшся.

— Втомився сперечатися з очевидним.

Тео тихо пробурмотів:

— Я хочу це записати.

Ліора усміхнулася.

— Я теж.

Едвард сидів у сусідній кімнаті.

Він чув розмову, але не втручався.

Міра зайшла до нього.

— Як ви?

— Погано.

— Чесна відповідь.

— Я не знаю, хто був той чоловік.

— Але він знав вас.

— Знав.

— І назвав вас по імені.

— Так.

— Він сказав, що ви мали померти.

Едвард опустив голову.

— Міра, я боюся.

Вона сіла навпроти.

— Чого саме?

— Що він правий.

— Що ви вже мертві?

— Ні.

Едвард довго мовчав.

— Що я не справжній.

Міра уважно подивилася на нього.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що я пам'ятаю своє життя. Пам'ятаю батьків. Пам'ятаю школу. Першу роботу. Людей, яких любив. Але після того, що сталося, я почав помічати дивні речі.

— Які?

— Я не пам'ятаю свого першого дня народження.

Міра насупилася.

— Це не дивно.

— Я не пам'ятаю жодного свята до семи років.

— Може, це просто провали пам'яті.

— Я думав так само.

Едвард підвів очі.

— Але вчора я знайшов старий сімейний альбом.

— І?

— Там є фотографії.

— Ваші?

— Так.

— Тоді в чому проблема?

— На кожній фотографії я зображений із батьками.

— Але?

— Усі фотографії датовані одним роком.

Міра відчула холод.

— Яким?

— Сімнадцять років тому.

Вона мовчала.

— Усі, — повторив Едвард. — І жодної фотографії до того року.

— А після?

— Є.

— До якого часу?

— До минулого місяця.

Міра задумалася.

— Ви вже перевіряли, чи існують ваші батьки?

— Мій батько помер десять років тому.

— А мати?

— П'ять років тому.

— Документи є?

— Так.

— Тоді нам потрібно перевірити не ваше життя.