Розділ 1. Мене вбили три дні тому

Ранок в агентстві «Вейл & Арден» почався з вибуху.

Не магічного.

Принаймні Міра дуже на це сподівалася.

— Тео!

— Я тут!

— Чому в тебе в руках щось димиться?

— Тому що воно працює.

— Якщо воно працює, чому димиться?

— Це побічний ефект.

Міра визирнула з-за стосу паперів.

На столі Тео стояла маленька металева конструкція з трьома кристалами, двома мідними дротами та деталлю, яку Міра навіть не хотіла визначати.

З одного боку пристрою виходив тонкий струмінь сірого диму.

Ніко сидів на шафі й дивився на Тео з виразом глибокої зневаги.

— Твій винахід зараз вибухне?

— Ні.

— Точно?

— На дев'яносто відсотків.

Міра повільно поклала перо.

— А що відбувається з іншими десятьма?

— Ми не знаємо.

— Тео.

— Добре. Зараз вимкну.

Він простягнув руку.

Пристрій дзенькнув.

Потім голосно пискнув.

Тео застиг.

Міра заплющила очі.

— Я зараз піду.

— Не треба.

— Піду.

— Міро, зачекай.

Кристали засвітилися.

Ніко стрибнув із шафи.

Ліора, яка саме заходила до кімнати, різко відступила.

— Що ви знову зробили?

— Нічого, — одночасно відповіли Міра й Тео.

Пролунав хлопок.

З пристрою вилетіла хмара золотого пилу.

Через секунду весь офіс засяяв.

Міра подивилася на свої руки.

На волосся.

На папери.

Навіть Ніко був укритий золотим пилом.

Тео витріщився на нього.

— Красиво.

Ніко шипнув.

— Він зараз тебе вб'є, — спокійно сказала Ліора.

— Знаю.

Ніко стрибнув на Тео.

— А-а-а!

Міра засміялася.

Саме в цей момент у двері постукали.

Усі четверо завмерли.

Тео, з Ніко на плечі, тихо сказав:

— Може, не відкривати?

— Ми детективне агентство, — нагадала Міра.

— Саме тому я й пропоную не відкривати.

Стук повторився.

Міра підійшла до дверей.

На табличці над ними золотими літерами було написано:

АГЕНТСТВО «ВЕЙЛ & АРДЕН»

А нижче:

Приватні розслідування. Артефакти. Магія. Зникнення.

Останнє слово Тео додав учора.

Міра відчинила двері.

На порозі стояв чоловік.

Високий, блідий, у темному пальті.

Йому було близько сорока.

На вигляд він здавався виснаженим, але найбільше Міру здивували його очі.

Він постійно озирався, наче боявся, що хтось його переслідує.

— Ви Міра Вейл?

— Так.

Чоловік ковтнув.

— Мені потрібно поговорити з вами.

— Заходьте.

Він увійшов.

Побачив Тео, вкритого золотим пилом.

Подивився на Ліору.

Потім на Ніко.

Ніко сидів на столі й досі був золотим.

Чоловік повільно перевів погляд на Міру.

— Я… правильно прийшов?

— Залежить від того, що вам потрібно.

Він поклав на стіл чорні рукавички.

— Мене вбили три дні тому.

У кімнаті настала тиша.

Тео перестав знімати Ніко зі свого плеча.

Ліора повільно сіла.

Міра дивилася на чоловіка.

— Перепрошую?

— Мене вбили.

— Три дні тому?

— Так.

— І ви зараз тут?

— Так.

Тео підняв руку.

— У мене технічне питання.

Міра навіть не повернулася.

— Не зараз.

— Але воно дуже важливе.

Чоловік подивився на нього.

— Що?

Тео серйозно запитав:

— Ви привид?

Чоловік зблід ще більше.

— Ні.

— Добре.

Тео опустив руку.

— Тоді продовжуйте.

Міра кинула на нього погляд.

— Тео.

— Що? Це логічне питання.

Міра знову звернулася до клієнта.

— Назвіться.

— Едвард Морен.

— Чим ви займаєтеся?

— Працюю в міському архіві.

Міра одразу зацікавилася.

— Архіваріус?

— Дослідник старих документів.

— І що сталося три дні тому?

Едвард стиснув пальці.

— Я помер.

— Де?

— У себе вдома.

— Хто вас знайшов?

— Ніхто.

Міра нахилила голову.

— Тобто?

— Я прокинувся наступного ранку у своїй кімнаті. Але в будинку вже були сліди того, що мене вбили.

Тео перестав жартувати.

— Які саме?

Едвард подивився на нього.

— Кров.

— Ваша?

— Моя.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що я здав її на аналіз.

Міра насупилася.

— І що показав аналіз?

Едвард дістав із кишені складений документ.

— Це і є причина, чому я прийшов до вас.

Він поклав папір на стіл.

Міра розгорнула його.

У документі було вказано ім'я.

Едвард Морен.

Група крові.

Дата.

Результат аналізу.

А нижче червоним чорнилом було написано:

«Зразок належить особі, яка померла 14 числа».

Міра повільно підняла очі.

— Сьогодні сімнадцяте.

— Саме так.

— Ви були офіційно оголошені мертвим?

— Ні.

— Тоді звідки цей документ?

— Його видали в міській лікарні.

— Вам?

— Ні.

Міра відчула, як у ній прокидається знайоме детективне відчуття.

Те саме, заради якого вона колись відкрила заборонену книгу й опинилася в іншому світі.

Невідповідність.

Маленька.

Майже непомітна.

Але достатня, щоб розпочати розслідування.

— Що ви пам'ятаєте про ніч чотирнадцятого?

Едвард опустив погляд.

— Я працював допізна.

— Де?

— В архіві.

— Потім?

— Повернувся додому приблизно об одинадцятій.

— Ви були один?

— Так.

— А далі?

— Я ліг спати.

— І прокинулися?

— Наступного ранку.

Міра кивнула.

— Що було дивним?

Едвард кілька секунд мовчав.

— Дзеркало.

— Що з ним?

— Воно показало мене мертвим.

Ліора повільно підняла голову.

— Дзеркало спогадів?

— Ні. Звичайне.

— Звичайне дзеркало не може…

— Я знаю, — перебив Едвард. — Саме тому я спочатку вирішив, що збожеволів.