Повний текст

– А Мишко нікуди і не виїжджав. Він торгує в переході. Я його бачу кожного ранку.

Слова матері подіяли на мене, як червона ганчірка на дикого тура з Біловежжя: я ураз відчула, як моє серце скажено застрибало в грудях, а по тілу розлилися хвилі приємної млості.

Ведмедик! Я не бачила його вже цілий рік, з того самого дня, коли поїхала вчитися до Москви. Ведмедик був моїм першим коханням – найбільшим, справжнісіньким, найчистішим. Серед незліченної кількості моїх знайомих, посеред численної публіки моїх кавалерів і залицяльників, він був єдиним справжнім чоловіком з великим майбутнім. Герой-коханець, художник, джентльмен, особа, яка була фанатично віддана своїй роботі і знала напевно, чого зможе досягти у своєму житті – всі ці позитивні якості характеризували Ведмедика з найліпшого боку. Його довгі і гнучкі, немов би у Паганіні, пальці впевнено і легко тримали пензлик чи олівець, торкаючись ними паперу або полотна, і те, що Ведмедик писав, те, що він зображував на своїх картинах, було дивовижною сумішшю реального світу і надреальних мріянь, резонансом кольору і світлотіней, гармонією фарб і штрихів.

Серед численної братії своїх колег – гордих і зарозумілих, переважно тих, хто прагнув зажити світової слави виключно завдяки участі у виставках і вернісажах, отриманню держзамовлень і заграванню з публікою невігласів, –  мій Мишко, якого я ніби казкового персонажа називала «Ведмедиком», був справжнім новатором, оскільки з початком перебудови він першим зважився вийти зі своїми роботами на вулицю і відкрито почав продавати їх усім охочим – хоч фахівцям від мистецтва, а хоч би і просто звичайним перехожим – тим, хто щиро цікавився живописом і графікою. Це було новацією, чудасією, провокацією, справжнім викликом інфантильному суспільству, вихованому на примарних ідеях рівності і брехливого інтернаціоналізму, і разом з тим, вчинок Ведмедика був справжнім «ходінням у народ» – тим, чого так колись жадали народники та митці-передвижники. Природно, що це не могло пройти повз пильну увагу «шанувальників»: на Ведмедика сичали колеги, його зневажали конкуренти, йому заздрили менш успішні товариші по цеху. У відповідь він сперечався, відверто лаявся, доводив колег до сказу і творчого безумства своїми роздумами про те, що справжній митець повинен відчувати рух часу і потреби цивілізації, і що за будь-яких обставин не можна загравати із владою; свій шлях і своя художньо-культурна школа – ось те, що повинен створювати художник і чим він повинен жити. Я часто згадувала його патріотичні гасла, які допомагали мені долати труднощі і сумніви на шляху до мети, і за це я теж любила свого Ведмедика. Суперечки з «партнерами» відбувалися майже щодня і посилювалися з місяця в місяць, а між тим Мишкові полотна помалу, але упевнено, розходилися світом, осідаючи в офісах і в квартирах, перш за все, земляків-чернігівців. З'явилися гроші, прийшла популярність, постала свобода, вималювалися контури реальної творчої перспективи... І тоді, дуже невчасно, я, «накручена» на вчинок своїм коханим, поїхала навчатися до «білокам'яної», вчитися, щоб розлучитися з Ведмедиком на цілий рік.

...Задихаючись від утоми, я бігла вулицею, прагнучи якнайскоріше побачити його – мого коханого, який залишився для мене на все життя дійсним митцем і чоловіком, справжньою особистістю нашої складної доби. Каблучки моїх туфель гучно цокали по тротуару, перехожі здивовано озиралися, стурбовано поглядали мені в слід і щось бурмотіли, проте я нічого того не бачила і не чула, тому що вже відчувала себе в обіймах коханого.

Я швидко досягла підземного переходу і почала стрімко спускатися сходами, ще здалеку побачивши у слабкому освітленні «підземки» знайомі контури: Ведмедик стояв біля стіни, вщерть увішаної його роботами, і щось дуже гаряче доводив, судячи з усього, своєму черговому покупцеві.

Я минула останню сходинку і рушила до нього, маючи на меті тихенько підкрастися ззаду і обхопити долонями обличчя молодика, затулити йому очі – хай спробує відгадати, хто це!.. Замкнутий простір підземного переходу ураз наповнився сухим цокотом моїх каблуків, що породжував гучну луну. Я негайно уповільнила крок і, прагнучи особливо не галасувати, мірною ходою попрямувала до Ведмедика. Дистанція між нами скорочувалася з кожною секундою і поступово я вже могла розрізнити голоси, що лунали з боку вуличного вернісажу.

– Мені не подобається рамка – вона абсолютно не пасує до моїх шпалер! – незадоволено відгукнувся потенційний покупець із досить самовпевненим і огрядним виглядом.

– Не хвилюйтеся, – почула я знайомий голос – низький і, як на мене, то дуже вже невпевнений. – Приходьте завтра: я зроблю вам таку рамку, яка обов'язково пасуватиме до ваших шпалер!

Я зупинилася. І раптом чомусь відчула розгубленість. Останні слова, які вимовив Мишко, приголомшили мене. Я ураз усвідомила, що це не той Ведмедик, якого я колись знала, любила і про якого увесь цей час мріяла. «Я зроблю вам таку рамку, яка пасуватиме до ваших шпалер!» – поховальним дзвоном відгукнулися в моїх вухах останні слова чоловіка, який був колись найталановитішим художником у місті, – рішучим, принциповим і не схильним до компромісу. Ці його слова раптом болем відгукнулися в моєму серці і я зрозуміла: митець, якого я колись шалено любила, помер, як померла раптом і моя любов...

Не ступивши останнього кроку у бік Ведмедика, я розвернулася і понуро почовгала назад. Для мене все було кінчено. Віра у неймовірну силу мистецтва, яка здатна викристалізовувати людські душі і укріплювати людські серця, і в могутню відданість мого Ведмедика його справі випарувалася в одну мить, залишивши натомість дух сумніву і розчарування. Я йшла до гранітних щаблів, по яких хвилину тому збігла донизу, і відчувала себе абсолютно самотньою в цьому незрозумілому житті. І була настільки зосередженою на своїх негативних відчуттях, що навіть не почула тупіт, що пролунав за спиною. А вже за мить чиїсь долоні м'яко опустилися мені на обличчя, закривши очі. Від несподіванки я навіть здригнулася. Машинально поклала свої долоні зверху чужих рук і не повірила – ці руки, які щойно затулили мені очі, були на диво знайомі.