Розділ 11

Учора, після прочитання книг, одразу ж домовилася про сьогоднішню зустріч із Даном.

Я вже прийшла до річки, трохи раніше домовленого часу. Коли я думала над місцем зустрічі, згадувала всі моменти з ним. І найчастіше, вони були тут. Тому вирішила, нехай і цей крок теж буде тут.

Довго чекати Дана не прийшлося, він теж вирішив прийти трохи раніше, але я встигла першою.

Єдине, що мене збентежило, його стан. Він був якийсь пом'ятий, очі трохи червонуваті. Перша думка взагалі була, що він захворів.

— Привіт. — Привітався він.

— Привіт, з тобою все гаразд? Ти виглядаєш трохи... Втомлено.

На моє запитання він тільки відмахнувся рукою і додав:

— Зі мною все гаразд, не турбуйся.

Я не стала чогось чекати, і вирішила одразу перейти до справи, не гаючи часу даремно.

— Ти можеш зараз...перетворитися? — Мені знадобилася невелика пауза, щоб самій усвідомити, що я говорю. А точніше, на кого я прошу його перетворитися.

— Можу, але є деякі обставини.

— Перетворися, будь ласка. Зараз.

— Тільки пообіцяй, що не будеш лякатися, принаймні постараєшся. Я не чіпатиму тебе.

У відповідь я лише кивнула головою, погоджуючись із ним.

Дан відійшов від мене метрів так на сім. І почав роздягатися. Спочатку зняв футболку, потім взуття і штани. Одяг кинув трохи далі від себе. Він залишився лише в боксерах. І до мене трохи пізно дійшло що саме він зробив.

Я вже хотіла поставити йому запитання, але він випередив мене, одразу давши відповідь:

— Це для того, щоб не порвати одяг. Адже мені потрібно буде одягнутися потім. Коли захочеш, щоб я перетворився назад — просто скажи, і відвернися. Якщо, звичайно, не хочеш побачити мене в чому мати народила. — Він усміхнувся, а я, мабуть, злегка почервоніла.

Він став на коліна, руками спираючись об землю. Його плечі почали дивно підсмикуватися, та взагалі рухатися, як не може жодна людина. І не тільки плечі, а й усе тіло теж. Його кістки, нібито перебудовувалися в інше положення. Одночасно з цим по всьому тілу почало рости хутро. Я бачила як подовжується мордочка. І як на останок вистрибнули вуха, нібито ховаючись.

Протягом цих хвилин, він важко дихав і видавав тихі дивні звуки. Як я припустила, без болю тут не обійтися.

Але найбільше мене вразили... його очі. Тепер я зрозуміла, що мене так приваблювало в райдужці очей ведмедя і Дана, коли я не знала, що це одна й та сама істота. Раніше я помітила їхню схожість, але ніяк не могла зрозуміти, в кого саме вони настільки схожі. А тепер я побачила все на своїх очах.

Під час перетворення очі Дана, які були карі з янтарними крапочками, почали збільшуватися. А потім під час різкого згортання, їхній карий колір ставав дедалі меншим, а от янтарний стає більшим. Так і вийшло, що тепер біля мене стоїть ведмідь, з янтарними очима і карими крапочками, які нагадують Дана.

Тепер переді мною стояв ведмідь. Він зробив кілька кроків до мене і сів, поглядом кажучи, що готовий до огляду. А я дивилася на нього величезними очима. Це було щось із чимось, такого у своєму житті я точно не бачила. Коли обходила ведмедика, помітила маленький хвостик, він був милим, і майже не помітним.

— Чи можу я доторкнутися до тебе?

Він м'яко кивнув головою на знак згоди. Його шерсть на дотик була м'яка і приємна. Його вушка при дотику опустилися, мабуть, рефлекс, на що я тільки злегка посміхнулася.

Стоячи вже спереду нього попросила:

— Покажи зуби.

Він так і робив. Зуби виявилися досить гострі, особливо ікла. Оглянувши їх, я відійшла назад.

— Можеш перетворюватися назад, я відвернуся, поки ти будеш вдягатися. — Само собою я відвернуся. Не буду ж я роздивлятися його оголене тіло, хоча трохи хочеться, це так.

— Я все. Став питання, знаю їх багато.

Коли я обернулася, він уже сидів на піску. У руках тримав якусь соломинку. І я без сумнівів сіла неподалік від нього, і починаючи допит.

— Я вже знаю, що ти обертаєшся коли захочеш, але чи боляче тобі?

— Ні. Уже ні. Ми починаємо обертатися років так до шести чи семи. Хтось пізніше, хтось раніше, залежно від того, наскільки розвинена дитина... Після тривалого часу обертання тіло начебто звикає, і біль минає швидше, доки не зникає повністю.

— І як маленька дитина терпить цей біль?

— У нас у природі високий больовий поріг. Так, це не приємно, але не настільки, щоб тільки страждати. Ми взагалі за природою сильніші за звичайних людей, і фізично, і морально.

— Чи можеш ти спілкуватися зі звичайними ведмедями?

— Коли я сам ведмідь — так. Але не всі приймають, багато хто налаштований ворогувати. Якщо бути точніше майже всі. Ми для них щось на кшталт бастардів. Вони нас дуже недолюблюють.

— І вони одразу розуміють, що ти не зовсім звір?

— Вони відчувають, що я й справді не зовсім як вони, і це їх дуже насторожує. Але в мене вийшло завести друга серед простих ведмедів, ще коли я сам був дитиною. І ти з ним уже знайома... Того дня, коли ти вперше приходила годувати — він зробив паузу — мене. Тоді, той, кого ти годувала, був, якраз, мій друг. Скажімо так, він чув про тебе, і йому стало цікаво. А коли ти принесла йому поїсти, він теж вирішив пригостити тебе медом. Але коли він тікав від бджіл, ми перетнулися. Після чого, його я відправив далі до лісу, а сам узяв соту і пішов до будинку, щоб знайти тебе. Тож вийшло так, що налякав він, а лежав біля тебе я. Ну і висловилася тоді ти теж мені.

— Почекай, минулого разу на річці ти розповідав історію про ведмедя і грозу. Через неї я, власне, потрапила до лісу, ну і пізніше дізналася, хто ти. Виходить той ведмідь, це той друг? Але його тоді не було в будинку.

— Ні, це історія не про нього. А про мене. Коли я був дитиною, а точніше ведмежам, багато часу проводив у лісі, і одного жахливого дня забрів надто далеко, якраз у той момент, коли розпочалася гроза. Одна з блискавок влучила в дерево, що було недалеко від мене, тоді я сильно злякався, навіть після того, як мене знайшли, цей страх залишався зі мною на багато років. Все, як я й казав, ховався, де міг, і не йшов від батьків до покращення погоди. Зараз цього страху в мені зовсім крапля, але залишок все одно є. — Він замовк. Від його історії мені самій стало недобре. І мій сон, він був не так далеко від істини, але мене це точно ніяк не заспокоїло.