Розділ 10

Прокинулася я з болем по всьому тілу, і всі м'язи нили. Перші секунди пробудження не розумію, що взагалі сталося і де я зараз перебуваю. І яким був мій вираз обличчя, коли я все згадала. Здається що це просто великий і не приємний, м'яко скажемо, сон. Мені хочеться, щоб це було сном.

Більш-менш прийшовши до тями, оглядаю кімнату, в якій перебуваю. Вона мені зовсім не знайома, вперше тут перебуваю. Але я точно не скажу, що вона погана. Кімната велика, у світло-темних тонах, як би то не звучало, але виглядає дуже навіть добре. Є велике вікно і поруч двері на балкон. Так само стандартні меблі, які необхідні в кожній кімнаті. Стіни з дерева і...

Господи, я знаю де я. Точніше здогадуюся. Я в будинку Дана.

Стягую з себе ковдру, після чого помічаю, що я не у своєму одязі.

Стоп, я не у своєму одязі! Замість нього на мені одягнена довга чорна футболка.

Переконавшись, що спідня білизна на мені, видихаю з полегшенням.

І так, я не вдома в чужому одязі, і точно знаю, що переодягалася не сама. Хоча мене це ніяк не лякає порівняно з фантазією, яка трапилася цієї ночі.

Наважуюся пройтися кімнатою і може таким чином знайду свої речі. Якщо це в мене вийде, то переодягнуся і спробую звалити, поки мене ніхто не помітив. Попри те, що в мене стільки запитань, аж голова сильніше заболіла.

Я обійшла кімнату понад два рази, речей так і не знайшла, і навіть не уявляю що мені робити.

— Доброго ранку. Я приніс твої речі, вони встигли висохнути до твого пробудження.

Я обернулася на знайомий голос. До кімнати увійшов Дан, разом із моїми речами, але я не поспішала до нього, як це могло бути до сьогоднішньої ночі. Я дивлюся в його очі й ставлю собі питання: а йому взагалі тепер можна довіряти?

— Вчора, будь ласка, скажи що все це мені наснилося. — Попросила я.

У відповідь повисло мовчання. Він прикрив двері та підійшов до ліжка. З одного боку поклав одяг, ближче до мене, а з другого сів сам, трохи далі. Мабуть, він бачить, що мені незручно тепер із його присутністю.

— Віві, все дуже складно і мені потрібно тобі багато чого розповісти. Потрібно було зробити це набагато раніше, але я просто не знав як і думав, що ти не готова до такого. Я не лякаю тебе і ні в якому разі не хочу цього робити.

— Дан, просто відповідай. Це правда чи просто плід моєї уяви? — На останніх словах мій голос здригнувся. Я вже знаю відповідь на запитання, яке йому поставила, але все одно вимагаю, щоб саме він мені її підтвердив.

— Так. Усе, що ти бачила — правда. Але перш ніж ти зробиш якісь висновки, вислухай мене. Усе, що відбувалося, і все, що я говорив тобі про почуття, які я відчуваю до тебе — теж правда. Я просто не договорив, скажімо так, одну особливість, яку ти дізналася відносно недавно. І ось про це дійсно потрібно серйозно поговорити. Я тобі все розкажу, абсолютно все, тільки дай можливість.

Усе це Дан говорив поспіхом, щоб я дослухала, а не втекла від пояснень.

— Як таке можливо? Як так?

— Як бачиш, можливо. Так вийшло, що я спромігся честі нести такий тягар.

— Дозволь запитати, хто мене переодягнув? — Я різко перевела тему. Може він ще щось хотів додати, але краще не зараз. Або ж мої рішення будуть надто імпульсивні.

— Я, більше нікому було. Ти сильно намокла, і якби я не зняв мокрий одяг, ти б захворіла.

— Гаразд. Вийди, будь ласка, я переодягнуся.

Мені просто нічого було йому сказати, і спасибі Дану за те, що він мовчки піднявся і покинув кімнату. Я ж, у той час кинулася до одягу, паралельно думаючи що ж мені робити далі. Після чого, намагаючись тримати свої емоції та думки на короткому повідці, спускаюся вниз сходами, де й знаходжу Дана, який сидить на дивані зі стурбованим виглядом.

Він хотів щось сказати, але я не дозволила.

— У мене зараз усе болить і я нетверезо мислю. Мені потрібно обміркувати та прийняти все те, що я дізналася.

Хлопець мовчки кивнув, не став мене зупиняти, дозволяючи мені без перешкод вийти з дому і попрямувати додому.

Але і вдома мене вже зачекалися. Мама сиділа на дивані у вітальні з чашкою кави та, як я здогадуюся, чекала на мене.

Підходжу ближче до неї, щоб вона мене помітила, і починаю розмову.

— Привіт мам, чого тут сидиш, сумуєш. — Я чудово знаю, чому вона тут. Останнім часом такі дурні запитання для мене норма.

— Чекаю на свою доньку, яка посеред ночі в грозу втекла незрозуміло куди й не зрозуміло навіщо. Поясниш?

— Вибач. — Потрібно було раніше обміркувати, що їй казати. Адже значачи, що ця розмова відбудеться. — Я тобі ще вночі пояснила. У мене тут друг є. Вдома один залишився, а в нього астрофобія. — Спасибі, що я хоч знаю, що це таке. — Ну коротше, він так налякався, та ще й удома нікого, ось і написав мені. А я потім заснути не могла, переживала. Ось і кинулася до нього. — Брехня на благо. Якоюсь мірою брехні тут і немає.

— Ох, Ві, я то не проти, що ти вирішила підтримати та допомогти. Але люба, не в такий час, і не так просто перед фактом поставила і втекла. Друга заспокоїла, а матір навпаки тільки налякала.

— Вибач, це якось само так вийшло. Гаразд я піду, мені Емма ще телефонувала.

Емма й справді мені дзвонила дорогою додому, тоді я швидко відповіла, що передзвоню. Її перебування в таборі добігає кінця, і пропускати веселощі останніми днями їй не хочеться, але попліткувати й знову поговорити про Алекса — таку нагоду вона не проґавить.

— Ві привіт! У мене кілька новин, з якої почати?

Я зателефонувала їй щойно увійшла до кімнати, і в момент, коли я лягла на ліжко, вона зволила взяти слухавку.

— Я й гадки не маю про що твої новини, тож обирай порядок сама. У будь-якому разі я дізнаюся все.

— Я дізналася, що один хлопець, з яким днями познайомилася, виявляється живе в нашому районі. Ми з ним почали спілкуватися і, можливо, продовжимо спілкування, коли повернемося додому. Може будемо гуляти разом. — Вона така щаслива по голосу. Але це точно не Алекс. — Його звуть Лок.