Розділ 9

Я стою в лісі. Навколо темно, на вулиці глибока ніч. Зоряне небо майже не видно через темні хмари, хіба що трохи помітний обрис місяця, що світиться. Навколо одні дерева і тільки. З кожною секундою небо стає дедалі темнішим, хмар дедалі більше.

Так само швидко починається дощ, спочатку маленькими краплями, але з неймовірною швидкістю ті краплі перетворюються на зливу. А після з'явилася гроза, почали стріляти сильні блискавки. Їх було чудово видно, вони нібито світилися ніжно фіолетовими барвами, і були вабливими для моїх очей. Та ще й влучали не так далеко від мене, інколи навіть надто близько.

У мені з величезною силою віяло страхом. А хто такого боятися не буде? Підсвідомо я розумію, що потрібно бігти якомога далі звідси, і якнайшвидше. Але я так і не роблю жодного кроку. Ні вперед, ні назад. Я просто застигла на місці і спостерігала.

Я все так і дивилася на блискавки, поки в далині лісу не почулося шелестіння листя. Не можу зрозуміти як я почула це крізь зливу, але так і було. Після шелесту, між дерев з'являється ведмедик. Він часто дивиться по сторонах, його кроки надто швидкі, навіть не так, він біг, ніби тікав від переслідувачів і не знав де вони. Озирався на всі боки, перевіряючи, чи безпечно тут.

Я хотіла підійти до нього й обійняти, заспокоїти. Але так і не зробила ні кроку, знову. Мої ноги ніби зрослися з землею корінням, як дерево. І не тільки ноги, зараз я помітила, що взагалі не можу поворухнутися абсолютно нічим: ні головою, ні рукою, все, що я робила, — стояла і дивилася.

Блискавки стріляли дедалі частіше, а ведмідь нібито божеволів, кидався з одного боку в інший із кожним новим влучанням блискавки. У моїй голові кричу йому "Біжи, будь ласка, біжи". Але він не чує мене. Та що там не чує, він так мене і не помітив після того, як з'явився тут.

Моє серце стукає дедалі швидше, в якийсь момент здається, що ще трохи і я втрачу свідомість. І знову виникає думка: "Йому потрібно допомогти".

Але все, що я бачу наступної миті, як одна з блискавок потрапляє прямо в клишоногого. Потім ще одна, і ще, а все що я змогла зробити —  закричати як в останнє.

Я прокинулася від жахливого сну. По моїх щоках текли сльози. Я сильно злякалася за ведмедя, і ніяк не можу заспокоїтися після кошмару.

Приставши з ліжка посуваюся ближче до вікна. На вулиці жахлива злива, точно як уві сні, і це знову пробуджує в мені страх. Час зараз пів на першу ночі.

Мені б дуже хотілося заснути, і я б так і зробила, якби не звук, який геть вигнав сонливість. Це блискавка. Вона була зовсім далеко в небі, але я чітко її чула.

"Він сильно боїться грози" — пролунали сказані слова Дана в голові.

Лягаю назад у ліжко, і намагаюся знову зануритися в сон.

"Щоразу намагається кудись заховатися, найчастіше в будинку. Знаходить місце для сховку і згуртовується калачиком. Ніби й справді гроза для нього найгірше, що може бути" — І знову його слова в моїй голові.

Усе, що хлопець говорив мені про ведмедя, спливає в пам'яті. Я підхоплююся з ліжка і хапаю свій телефон. Швидко розблоковую його і друкую Дану повідомлення:

Вівіан: "Ти спиш?" 

Вівіан: "Як ведмедик? Він із тобою?" 

Минає понад п'ять хвилин, а відповідь мені так і не надійшла.

Вівіан: "Будь ласка, якщо бачиш це повідомлення, дай відповідь!"

Почекавши деякий час, моє терпіння спливає. Я не можу заспокоїтися, і думка, яка прийшла до мене, божевільна в якомусь сенсі. Але нічого кращого я придумати не змогла.

Оскільки я вже знаю, яка погода, швидко одягаю теплі речі й тихо покидаю свою кімнату, так само спускаюся на перший поверх, щоб покинути будинок. Але на моєму шляху з'явилася перешкода у вигляді сонної мами, яка прокинулася, щоб попити води.

— Господи, Вівіан, ти куди зібралася так пізно? Ще й у таку погоду. — За її голосом я відразу зрозуміла, що вона ще не прокинулася до кінця.

— Мам. У мене друг недалеко від нас живе. Йому зараз дуже погано і потрібна моя підтримка. Я розумію, як абсурдно це звучить, але мені справді зараз потрібно до нього. Я все поясню завтра, чесне слово. Все завтра.

З цими словами я обійшла її та вийшла з дому, після чого якнайшвидше побігла до лісу, до будинку Кларців.

Я сама як треба не зрозуміла, що наговорила мамі. Але все сказане несло в собі частинку правди. Єдине — на мене там ніхто не чекав, але зараз мені плювати. Цей клятий сон занадто застряг у моїй пам'яті. Мені б просто дізнатися, що з ним усе добре.

Дан мені так і не відповів, але я прекрасно знаю, що він ще не спить. Ми у стосунках п'ять днів, і щодня перед сном він надсилає мені повідомлення "На добраніч, квіточка життя".

Я все ніяк не можу зрозуміти, чому він називає мене саме так, і він теж не відповідає, чому саме так. Але я не стала йому суперечити, як би не було, але це краще ніж злодюжка.

Коли прибігла до їхнього будинку, перше, що впало мені в око — світло. У вітальні було ввімкнене світло, а значить він не спить. Уже дійшовши до самих дверей, починаю стукати в них, і, на моє щастя, мені відчиняють майже відразу.

— Вівіан, ти з глузду з'їхала? Що ти тут робиш у таку погоду? Ще й так пізно? — Його слова були дуже схожі з маминими. Водночас він відступив, даючи можливість увійти всередину.

— Якоюсь мірою це ти мене з розуму звів. Я тобі писала, а ти занадто довго не відповідав. Почекай, зараз не до цього. Де ведмедик? З ним усе гаразд? — Зайшовши всередину, озираюся на всі боки, шукаючи звіра, та його тут не було. Якщо його тут немає, то де він?

— Вибач, я був у душі, а звук на телефоні вимкнений. Він напевно десь у лісі, що з тобою? Ти так виглядаєш, ніби в тебе серцевий напад стався.

— Як у лісі? Ти що його в дім не пустив? Він же боїться, він... Ні, я маю його знайти. — З моїх очей знову текли сльози. І я не могла їх зупинити, як би мені цього не хотілося.