Розділ 8

"Дорогий щоденник! Уже майже три тижні, як я спілкуюся з Даном, і на мій подив у нас набагато більше спільного, ніж я могла уявити.  

Він досить цікавий співрозмовник, і з ним ніколи не буває нудно, принаймні мені. Іноді здається, що він старший за свій вік, у розмовах на більш серйозні теми.  

Весь цей час він не виходить із моїх думок. Коли я бачила від нього повідомлення, посмішка на моєму обличчі сама з'являлася. Одного разу навіть мама запитала чому я така радісна останнім часом.  

Після того, як ми почали скидати голосові, його голос став чутися у мене в голові, іноді навіть уві сні. Мені здається це дивним. Я нібито трохи божеволію, і мені це починає подобатися.  

Я щось відчуваю до нього. Щось тепле і приємне... 

Наступного тижня повернеться Емма, у неї закінчиться зміна в таборі. Останні дні вона надто багато говорила про Алекса. Я вже напам'ять знаю, який він має вигляд, який він у спілкуванні й хто з ним спілкується. Іноді здається, що він мені буде снитися в кошмарах, як би це не звучало. Я знаю занадто багато інформації про нього."  

— Ві, ти зайнята? — Мамин голос почувся перед тим, як вона увійшла в кімнату. — Слухай, сьогодні ми з батьком підемо на річку зі Скоттом. Ти ж пам'ятаєш, там є прекрасне місце. І я тут подумала, може ти захочеш піти з нами, або прийдеш пізніше. Поплаваєш, позасмагаєш, як тобі ідея?  

Насправді ідея не погана. Останнім часом я більше часу проводжу вдома, ніж на вулиці. Сходити кудись було б непогано. Провітрити голову, так би мовити.  

— О котрій ви йдете?  

— Десь годинки через дві. Зараз час пів на першу, пів на третю буде ще спекотно.  

— Я до вас прийду після чотирьох, почекаю поки погода не така спекотна буде.  

— Так, добре. Я тобі скажу коли ми будемо йти.  

* * * 

Як і сказала мамі, до них я прийшла пізніше, ближче до п'ятої, якщо точніше.  

Зараз, поки більш дорослі сидять і спілкуються, я вирішила поплавати. Мені хотілося побути самій, і зараз це не проблема. Столик батьків розташований ближче до лісу, і в такому місці, що мене їм просто не видно, частково через очерет.  

Вода в річці чистіша, ніж я думала. Не прозора, але й не така брудна як у місті. І температура води приємна для шкіри, прохолодна в норму, якраз для купання.  

Спочатку хотіла одягнути більш домашній купальник, відрядний, але не змогла його знайти. Довелося одягати новий, чорний і роздільний. На голові зробила домашній пучок, щоб не намочити волосся. Він вийшов не ідеальний, але найголовніше, що волосся сухе.  

Вирішую переміститися на ту глибину, де зможу дістати ногами до піску і не піти з головою під воду. Іноді мені просто подобається стояти у воді. Особливо на заході сонця, слідкуючи, як воно з яскраво жовтого перетворюється на помаранчеве, а пізніше на червоне. Після чого йде за горизонт, повільно зникаючи та поступаючись своїм місцем для місяця.  

Коли збираюся виходити з води, не так далеко від мене хтось стрибнув у воду. Бризки від стрибка полетіли в різні боки, в тому числі й на мене. Найбільше було прикро за волосся, яке теж промокло через бризки, добре, що не все і не сильно.  

Само собою мені стало цікаво хто цей руйнівник мого спокою. Через очерети не можу побачити батьків, щоб подивитися, хто вирішив поплавати. Але за сміхом, який трохи був мені чутний, можу сказати, що вони втрьох усе ще там. Тоді хто стрибнув? Ця таємнича людина досі ще не виринула, і знайти її крізь воду теж не можу. Але просто стояти й чекати, поки він або вона вирине, щоб побачити, хто це, не збираюся.  

Я повертаюся до берега і починаю повільно виходити з води.  

Несподівано для мене з води хтось виринає, мабуть, та сама людина, хапає мене за талію і забирає з собою в глиб річки. Я починаю панікувати, і всіма силами намагаюся вивільнитися, якщо це так можна назвати. Але той, хто схопив мене, явно був сильнішим ніж я.  

Не розумію як так вийшло, але я опинилася повернута обличчям до "викрадача". Спираюся колінами на його талію у воді, і тримаюся за його плечі руками, намагаючись стабілізувати своє дихання і заспокоїтися.  

І тут я бачу його обличчя. 

— Чорт, Дан! Так не можна! Я вже собі таке понавигадувала, думала так і...  

— І тобі привіт, злодюжка. Скучила? — Він перебив мене і дивився з легкою усмішкою.  

— Та за тобою скучиш. Ніколи так більше не роби! І взагалі, що ти тут робиш?  

— Дивне запитання. Прийшов поплавати, звісно ж. — Запитання справді було дивним, могла й сама здогадатися. — Але тепер мені хочеться провести решту дня з тобою. — Тепер його усмішка стає красивою і милою посмішкою. — До речі, клишоногий сумує за тобою, думаю, він передає привіт.  

Ще залишаючись у такій позі разом із ним у воді, мою увагу вкотре привертають його очі, що нібито гіпнозували мене. Не розумію чому, але не можу перестати в них дивитися. Мені він навіть декого нагадав, знову!  

— Ти мені нагадуєш ведмедика. Для мене ви чимось схожі. 

— Правда? І чим же? — Судячи з виразу його обличчя, він здивувався з мого порівняння.  

— Не можу відповісти, просто схожі... Хоча, вам обом подобається лякати мене. Або ж це виходить випадково, але ви обидва вмієте це робити.  

— І як він тебе налякав?  

— Єдине що можу сказати, я боюся бджіл, і в мене на них алергія.  

— Здається, я здогадуюся в чому справа. Але знаєш, у кожного є страхи. І клишоногий не виняток. — Дан злегка повернув голову набік і задумався, після чого вирішив продовжити свою розповідь, усе ще тримаючи мене за талію. — Ми помітили, що він сильно боїться грози. Щоразу намагається кудись сховатися, найчастіше в будинку. Знаходить місце для укриття і зліплюється калачиком. Ніби й справді гроза для нього найгірше, що може бути.  

— Може в нього щось трапилося? Щось пов'язане з грозою.