Розділ 7

Додому повертаюся не поспішаючи. Мені потрібно обміркувати те, що відбулося сьогодні. З Джеймсом усе вирішено, принаймні я дуже сподіваюся. Єдине питання, яке залишилося в мене, як він дізнався де я, і як туди дістався.  

Але ось більшу частину моїх думок, на цей момент, зайняв Дан. До будинку не так далеко йти, і майже всю дорогу думаю про нього, про поцілунок. Він мені симпатичний? Так, безумовно, думаю тут заперечувати очевидне нерозумно. А що якщо я повільно закохуюся? Навіть якщо бачу його всього вдруге в житті, таке ж можливо? Та що там можливо, Емма закохується майже у всіх симпатичних їй хлопців, після того, як просто побачить. Але ж я не Емма. Я ніколи не закохувалася в такий короткий термін. Але ж усе колись трапляється вперше, чи не так?  

Підходжу до двору і зупиняюся. У дворі стоїть машина батьків. Вони приїхали раніше?  

Заходжу в будинок і спостерігаю появу пари взуття, яке явно мамине. Проходячи в глиб будинку, ближче до кухні, бачу свою матір біля плити.  

— Ві, привіт люба. Їсти будеш?  

— Дякую, але я відмовлюся. Мамо, ви ж мали приїхати ввечері, чи не так? Я взагалі думала вечерю приготувати, але схоже не встигла.  

— Я забула тебе попередити. Ми вирішили виїхати рано вранці, от і приїхали раніше. Ти бачила Джеймса? Він приходив, питав про тебе. Я не хотіла влазити у ваші стосунки, але все-таки вирішила сказати, де ти.  

— Це я і хотіла в тебе запитати. Джеймс. Значить, це ти йому сказала де я. — Ці слова були сказані з сумом, і моя мама це помітила.  

— Щось сталося?  

— Ні. Якщо, звісно, не брати до уваги чергову типу сварку з ним, і втручання Дана, щоб допомогти мені. Думаю, сьогодні до нього дійшли мої слова.  

— О боже, Вівіан, якби я знала, то не сказала б йому про твоє місцеперебування. А що, Дан уже повернувся?  

— Як виявилося, так. Сама дізналася, коли прийшла туди. Гаразд, я піду в кімнату, хочу зателефонувати Еммі.  

— Так, звісно. Нагадай їй, щоб вона стежила за речами, бо буде як минулого разу.  

Так, загубити планшет у своїх речах вона може. Минулого разу так і було. А досі пам'ятаю її сльози, коли вона не могла його знайти, і радість, коли вона знайшла гаджет серед своїх речей, тільки вже вдома.  

Зайшовши до своєї кімнати сідаю на ліжко і шукаю контакт Емемдемс.  

Хтось може не зрозуміти чому саме так у мене записана сестра. Але все дуже просто, Еммі обожнює цукерки емемдемс, особливо з горіхами. Та ще й перші літери збігаються. Ось так вона і стала Емемдемсом.  

Я теж у неї записана не Вівіан або Віві. В її записнику я Виноградка, і пояснення таке саме, просто обожнюю виноград, особливо сорт Гала, Рошфор, Еверест і Діксон. 

— Ну нарешті ти мені зателефонувала! Ти навіть не уявляєш, що я тобі зараз розповім!  

— І тобі привіт сестричка. Мама просила передати, щоб ти стежила за своїми речами.  

— Варто було всього раз щось зробити й будуть нагадувати все життя. — Вона нібито говорила ще з кимось окрім мене. Але я чудово знаю, що нікого поруч із нею немає. Нам подобається спілкуватися без зайвих пар вух. — Коротше Віві, ти не уявляєш, з ким я познайомилася. І перш ніж ти почнеш вгадувати, що власне в тебе вийде, як і завжди, скажу одразу. Я знайшла свій ідеал! — На її обличчі розквітала усмішка. Я це відчула.  

— Так швидко? Я в тобі не сумнівалася. Питання, чи надовго?  

— Віві, не починай. Я знаю, що влюблива, але він і справді ідеальний.  

— Гаразд, розповідай про свого "містера ідеала".  

— Ну слухай. Його звати Алекс, він на пів року старший за мене, високий, розумний і блондин. Гарний блакитноокий блондин! Мені він дуже сподобався, я навіть забула хто мені подобався минулого разу.  

— І про Дана забула?  

— Так. Усе таки він занадто дорослий, не те що Алекс.  

— Тоді, тобі буде все одно, якщо я скажу, що дивилася фільм сьогодні з ним? Її голос вмить змінився.  

— Що? І я тільки зараз це дізнаюся? Ти повинна мені все розповісти!  

— Я щойно повернулася додому, тож раніше ти б не дізналася.  

— Так це було сьогодні? Ось чому ти мені не відповіла.  

— Саме тому. Ми дивилися фільм, поки нам не завадив Джеймс.  

— Джеймс? Серйозно? Він все-таки приїхав?  

— Так. І Дан допоміг мені, якщо так можна сказати. Він прикинувся моїм хлопцем. — Про поцілунок я не сказала, і поки що говорити не буду. Це незвично, приховувати щось від неї, але, поки що, нехай це залишиться в таємниці.  

— Я в ньому не сумнівалася. Тепер, я можу тебе довірити йому.  

— Емма!  

— Ну а що, чому б і ні. А що стосується Джеймса, я не здивована, що він приперся. Рано чи пізно він би прийшов. Може, цього разу, через те що Дан був із тобою, йому нарешті дійшло. — Зі слухавки сестри почувся шум, найімовірніше, до неї хтось прийшов. — Ві, треба йти. Збираємося на річку, і вгадай хто там буде. — Її голос із кожною секундою ставав дедалі радіснішим. 

— Скажи, що в нас сходяться думки.  

— Думаю, так. Усе я побігла, бувай Виноградка.  

— Бувай Емемдемс.  

* * * 

Прийнявши душ, який так був мені необхідний, вирішую посидіти в соцмережах. Однією рукою розблокую телефон, а другою, за допомогою полотенця, прибираю зайву вологість із волосся.  

З усіх соцмереж я сиджу тільки в Інстаграмі. Не бачу сенсу заводити ідентичні акаунти в таких самих соцмережах. Мені з головою вистачає саме цієї.  

Для початку вирішую подивитися історії, і нічого незвичного чи цікавого не спостерігаю. Пізніше вискакують фото моїх знайомих і подруг, яких впевнено можна назвати фотороботами. Вони фотографуються і викладають по кілька фотографій щодня, тоді як я можу запостити одну фотку на два чи три місяці. Я не вважаю, що їх потрібно показувати у світі інтернету надто часто. І в жодному разі не вважаю, що не постити взагалі нічого погано. У кожного є вибір.